Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 149 150 151 ... 158
Перейти на сторінку:
той дзвінок, ви ж мене знаєте, я би подбав про алібі.

— Виникла підозра. У нас підозра — це впевненість.

— Ви знаєте, хто я. Знаєте, як я вчинив. Я вступив на службу 27-го і встиг тисячу разів підтвердити свою вірність режиму.

— Доведеться ще раз, Олександре Емільовичу.

— Що ще я можу зробити?

— Свідчити на процесі у «Справі лікарів».

— Я не медик. Що я можу свідчити?

— Підтвердите провину вашого брата й інших підсудних. Що ці медики затіяли змову проти режиму та спробували усунути багатьох відповідальних осіб, які довіряли їм своє лікування. Їхній лідер узагалі поривався отруїти самого нашого першого секретаря. Можете сказати, що були свідком розмов, провели власне розслідування, а отримані результати донесли керівництву.

— Не маю жодного заперечення. Я вже вам сказав, що ми обірвали всякий зв’язок. Інакше кажучи, цей чоловік більше мені не брат. Ми не маємо права зраджувати нашу батьківщину.

— То ви готові свідчити? На процесі? У Москві?

— Звичайно, Антоне Миколайовичу. Це обов’язок кожного з нас: викривати зрадників.

— Ви впевнені?

— Ви часто повторювали, що ми солдати, ми боремося й підкоряємось наказам.

— Я негайно доповім верхам. Абакумов вважає, що ви не погодитесь. Наберу його завтра зранку. Він буде втішений. Це рішення полегшить нам життя. У цій справі не так багато доказів. Я радий, що ви сприйняли все саме так. Ви зняли мені камінь з душі.

— Той факт, що я майор Міністерства внутрішніх справ, часом, не зробить мої свідчення менш переконливими в очах суддів?

— Головне, що ви його брат. І що ви прийдете до суду інстинктивно. Добровільно. Поговоримо завтра. Ой, геть забув: справу «Аерофлоту» повернули. Знайшли недогляд.

Саша взяв особову справу та уважно вивчив додану записку.

— Я так розумію, справою займався Другий підрозділ. Такого більше не повториться. Я займусь цим негайно.

— Їм не горить.

— Я мушу виправити помилку відділу, тож негайно це зроблю.

— Ох, якби ж усім вашу професійну відданість, Олександре Емільовичу, усе в цій країні налагодилось би, — кинув Яконов, покидаючи лабораторію.

З нез’ясованих причин, унаслідок якогось втручання, чи фатальної плутанини, чи серії людських помилок, чи некомпетентності переможець турніру 48-го року серед працівників «Аерофлоту» досі фігурував на фотографії серед учасників змагання пілотів в уніформі, стюардів і цивільних. Ця особа мала щезнути з групового портрету ще багато років тому. Він стояв у першому ряду. Президент авіакомпанії вручав йому кубок переможця. Додана записка авторства начальника служби безпеки Міністерства цивільної авіації не містила жодної інформації щодо скоєної помилки чи вироку. Уточнювалося лише, що чинним переможцем був другий призер. Логічно, що першого слід було розпорошити з ідеологічних міркувань. Складна робота. Якби був час, Саша міг би вирізати силует цього Леоніда Кривошеїна канцелярським ножем та змістити ряд із двадцяти осіб зліва праворуч. Але час ішов на хвилини. Тому він просто обрізав профіль обличчя чоловіка по квадрату. Відтак перерив коробку зі взуттям у пошуках принагідного аноніма — жодне обличчя його не вдовольнило. Саша всміхнувся, узяв свій портфель, витяг партбілет. Віддер особисту фотокартку в анфас, з кашкетом МВС на голові, та приклеїв її на порожнє місце. Додав кілька мазків чорної фарби. Вийшло анахронічно і не підігнано, але це фото не стане ні першим, ані останнім явно підробленим. Поклав на записку червоний штемпель відділення, підписав і парафував: «Розглянуто, керівник фотомонтажу четвертого відділу», поклав теку в шафку «Повернути відправнику». Зняв сірий халат. Витяг із шухляди два десятки зошитів й блокнотів. Спакував їх до сумки, повісив її на плече, одягнув офіцерську гімнастерку та шинель. Буде непомітно, що під одягом щось сховано. Надів кашкет, вимкнув світло й назавжди покинув лабораторію.

З тих самих нез’ясовних причин ця фотографія продовжила свою подорож. Її надрукували в каталозі «Аерофлоту», який роздали на турнірі 52-го року. Ніхто не поставив жодного запитання про цього офіцера з непроникним обличчям, що тримав кубок 48-го. Саша хотів залишити маленький сувенірчик на прощання. Для нього це був скромний відчайдушний жарт, таке собі веселе підморгування. Він і уявити не міг, що це фото переслідуватиме його все життя та виллється йому незглибимою ненавистю Леоніда.

Париж, липень 1964 року

1

…Я не хотів піти, не виправивши помилки. Віддаси Леонідові фотографію, справжню, вона належить йому. Передай, що я не тримаю на нього зла. Я все розумію. На його місці я вчинив би так само. Я б не пробачив. Я був на боці зла…

Я припинив читати Сашиного листа. У конверті лежало групове фото з турніру «Аерофлоту» 48-го, де Леонід отримував свій кубок. Визначити, оригінал це чи підробка, було неможливо. Провівши пальцем з обох боків, я не відчув слідів розрізу чи склеювання.

…Ідучи бездонними відлюдними коридорами, я ще не знав, чи вдасться вибратися з «Червоного Прапора». Я викрутився, погодившись свідчити. Це тимчасово. Щодо продовження — фінал однозначний. Мені доступні тільки два варіанти — і мені кінець за обох. Відмова давати свідчення рівноцінна співучасті у змові. Брат винуватий через те, що він брат. Свідчити — означає знати про змову, відповідно, визнати свою провину. Я надто добре знав, як вони мислять, щоб не мати жодної ілюзії щодо моєї перспективи. Вони не розмежовують невинних і винуватих. Після процесу я стану непотрібним, мене позбудуться. Свідки обтяжують і не мають права на трибунал. Достатньо кулі. На місці Яконова я б не ризикував. Мене слід було взяти під варту й доправити в Москву. Ґрати відчинилися. Я опинився на волі. В оковах крижаної ночі. Шанс випадає один-єдиний раз, Мішелю. Тоді не вагайся, а хапай його чимдуж. Я повернувся додому. До квартири не піднявся. У мене була облаштована схованка в підвалі заарештованого сусіда. Вигріб звідти все, що свого часу наскладав. Назбирав достатньо доказів з того, що виніс із «Червоного Прапора», ще й урятував певні матеріали. Поклав усе до торби і пішов.

Я не попрощався з дружиною. Анна Анатоліївна, мабуть, ще спала. Навіщо будити жінку, щоб

1 ... 149 150 151 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"