Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Не можу обрати і зостатися на одній з частин своїх “Я”. Одне вола що треба спочатку про все дізнатися, порозпитувати в неї, а друге вола все метати і ламати і вивільнити все те, що накопичувалося з роками виплеснувши все це, в один помах власної люті.

Я злюся на неї, навіть дуже! Але все так само здоровий глузд говорить мені, що можливо вона це зробило, бо хотіла щось приховати або навіть себе? Але і не виключення що, вона це не зробила заради власної розваги, щоб потішитися з чужих страждань.

Я стояв і вдивлявся в її ауру яка огортала її навколо чорною димкою з срібними відблисками, і начебто в ній немає нічого дивного і аура здається цілком звичайною, але… щось… я щось відчуваю в цій аурі. Навіть не знаю як це можна було б пояснити… наче щось чуже, але в той же час і ні. 

Думаю якщо це можна було б описати, то воно б виглядало приблизно як густі білі хмари які пливуть у блакитному небі і поміж них на непомітному місці пливе крихітна, але темна грозова хмара. Яка наче і вирізняється поміж інших білих і легких, але в той же час, вона все одно залишається крихітною й не помітною увесь час ховаючись поміж інших білих хмар.

Ще декілька хвилин стою перед нею у власних роздумах і знову повертаюся до себе в кімнату. Зайшовши в середину, тут було все так само перекинуте й розтрощене. Підбираю єдине ще, хоч якось вціліле крісло та й, то не дуже, то й ціле. Враховуючи як саме я його жбурнув у стіну, ставлю його в дальньому кутку кімнати і вмощуюсь зручніше.

За всю ніч я так і не зміг заснути та й, якщо чесно не хотів. З самого ранку я відчув що за дверима хтось стоїть і це була, вона. Вона стояла там деякий час так і не наважившись зайти, пішла. Потім через деякий час знову я відчув її присутність за дверима, але все так само, вона пішла звідси нічого не зробивши і так вона за день приходила ще три рази.

До моєї кімнати окрім неї ніхто так і не наважився підійти. День плавно перелився в ніч, я знову не бажав ні спати, ні їсти, ні пити, а все метався зі сторони в сторону по кімнаті, то знову сідав у розвалене крісло. Часом мене знову пробирала лють і я знову вислуховував довгі нотації від Тарґаса і так доти, поки знову не настав ранок.

За дверима, я знову відчув її присутність, вона приходила два рази так само не заходячи і не стукаючи, та вона в принципі просто стояла за дверима декілька хвилин і потім йшла геть. І який в цьому сенс? Що розу приходити, не заходити і йти.

Потім вона знову прийшла до дверей моєї кімнати і все, так, само мовчки стояла. Здається зараз вже шоста, а ще сьогодні саме той день коли вона домовилася йти до Жадани зі мною.

Невже прийшла по мене, щоб взяти на чергове зібрання “головних стерв?” Я чекав поки вона увійде в середину і накаже вести її до Жадани, але вона знову пішла. Передумала? Чи пішла сама? Та й в принципі мені нема ніякої різниці, піде вона туди, чи ні.

Подумавши ще трохи ловлю себе на думці що за увесь цей час, я ні разу не назвав її так, як звав зазвичай. Навіть подумки не промовляв ні разу, лише називав її на не справжнє ім’я, хоча в основному я називав її “Вона”.

Не знаю, мені якось відрізало все одразу, як тільки згадав хто вона. І більше не міг її називати тим миленьким прізвиськом. Навіть в небо не хотілося підіймати погляд крізь вікно, бо натрапляв очима на темні хмари що, так нагадувало про неї. Мене водночас дратувало і злило що, я ще й досі про це думаю.

Настала ніч, десь приблизно була вже перша ночі якщо не помиляюся. Мені вже остогидло увесь час сидіти тому я знову почав нервово метатися по кімнаті зі сторони в сторону, поки знову не відчув її присутність за дверима.

Мене вже почало дратувати те, що вона що разу приходить нічого не роблячи і йде геть! Я нервово ходив туди, сюди по кімнаті до тих пір, поки не почув тихий стук в двері. Я різко завмер на місці втупившись на вхідні двері за яких почувся її голос.

– Ноксоре, можна я зайду? – невпевнено запитала, але я їй нічого не відповів, продовживши все так само пропалювати двері гнівним поглядом.

Двері повільно й боязко відчинилися і за них невпевнено показалася, вона. Вона дивилася у мій бік, в кімнаті було темно так що навряд чи вона могла мене розгледіти, окрім моїх палаючих жовтим очей. 

І я вгадав, вона дивилася мені прямо в очі, боялася і я це чітко відчував і бачив її переляк в очах. Вона до смерті мене боялася, але продовжувала дивитися мені прямо в очі, ступивши один крок в кімнату, зачинила за собою двері не відводячи від мене погляду.

Можливо вона мене й не бачила, хіба що тільки мої очі видавали в темряві де саме я знаходився, але що найважливіше, навіть з зачиненими дверима у повній темряві, я прекрасно міг її бачити.