Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

 – Ма… Мар… – тихо лунало звідкись що разу стаючи все чіткішим – Маріє, Маріє. 

Я спробувала запитати: “Хто тут?” Але мої губи не рухалися, а голос все продовжував мене кликати.

– Маріє, Маріє.

Голос був мені знайомий… здається це була Мірела. Але чому вона мене кличе? 

– Ди… дит..но, дитино про… – і її голос обірвався. Навкруги було темно, а я стояла на одному місці не в змозі зрушити з місця. Де я? Це знову сон? Чи все ж реальність? В голові крутилися купа запитань які я не могла вимовити при всьому своєму бажанні.

Раптом, мені нарешті вдалося поворухнутися та й навколо мене стало значно світліше і… мене хтось тримав за руки й кудись силою тягнув! Я не можу розібрати куди саме, і хто це робить. Мене заводять на якусь високу платформу, зв’язують руки і ставлять на коліна, вкладаючи мою шию в гладеньку виїмку…

– Що це таке? – перелякано дивлюся вниз, бо відчуваю липку вологу в себе на шиї, а там… лежали відрубані голови які дивилися на мене своїми порожніми очима і з перекошеними від шоку й болю обличчями. Різко підіймаю вгору свій погляд і натикаюся на гостре лезо гільйотини! Намагаюся підвестися, бо ж мене вже ніхто не тримав, але тіло знову заціпило й не давало мені ворушитися, мене огортала паніка! А лезо з кожною секундою двигтіло і підіймалося все вище, а потім…

– Ні! – верещу і гільйотина своїм гострим лезом зносить мені з плеч голову!

Різко підриваюся вся в холодному поту і важко дихаючи, панічно мацаю руками свою шию.

– Це був сон… – видихаю, і достобіса реальний! Мої руки трусяться в малому тремтінні, а серце гупа в грудях барабаном. Дивлюся у вікно, надворі стояло ще темний і прохолодний ранок. Лягати знову в ліжко, щоб проспати ще хоч трохи не було жодного сенсу, я розуміла що після такого сновидіння більше заснути в мене не вийде. 

Що ж, якщо вже я прокинулася піду приведу себе до ладу і прийму ванну, щоб змити з себе увесь піт. Лежачи в теплій ванні, я роздумувала над вчорашнім днем і те, як сильно на мене розізлився Ноксор. Треба йому все пояснити…, а чи варто? Що як він мені не повірить? Бо моя правда звучить настільки абсурдно, що в це навіть повний дурень не повірив.

Та і що я йому скажу?

“Вибач за те що ти почув, але тоді над тобою знущалася не я, а господарка цього тіла. Так що вибач, що не розповіла тобі про це з самого початку.”

Ідіотизм! Адже тією господаркою зараз є я, хоч і не з самого початку, але все ж. Дурня якась. Аж самій смішно стає від своєї правди.

Може вигадати якусь більш правдоподібну історію? Начебто я посварилася з якимись дуже серйозними людьми і тепер від них переховуюся? Але як це поясне те, що начебто “я” знущалася над ним? Відповідь: ніяк!

Та й Ноксор говорив начебто, він відчуває коли я брешу і в мене навряд чи вийде йому навішати локшини на вуха, а якщо навіть і почну щось вигадувати розізлю його цим ще більше. Що теж не варіант.

Ще деякий час сиджу у ванній постукуючи по бортику пальцями, дивлюсь в одну точку і не рухаюся.

– Ай! Годі вже соплі жувати, нажувалася вже за все своє життя! Годі! От піду зараз до нього і скажу все як є, а вірити йому в те що я кажу, вже вирішувати йому! Тим паче якщо він відчуває коли я кажу правду чи брешу, з цим труднощів немає взагалі бути! Хіба ні?!

Вилазю ривком з ванни, витираюся і нашвидкоруч одягаю на себе штани і блузу з довгими рукавами. Через хвилин п’ять я вже стояла перед його дверей.

Ха! А говорити все це в голос наодинці виявилося куди простіше ніж зараз, коли стоїш перед дверима того, кому це ти зараз розповіси. І що мені робити? Постукати? Чи спочатку покликати? А що як він вже спить, а тут я з самого срання приперлася. Може прийти трохи пізніше? Тоді я могла більш детально обдумати що саме збираюся сказати… Так, саме так і зроблю!

Розвертаюся і йду назад до себе, зайду трішечки пізніше. Адже так, краще ж буде? Так? Заходжу до себе в кімнату.

– А-А-А-А-А-А! Та яка ж, я все-таки боягузка! Навіть постукати не змогла! Навіть якщо він мене б і випровадив не давши сказати хоча би слова, це вже було б щось! А натомість стояла перед дверима як дурепа! 

Я різко відліпилася від вхідних дверей і почала нервово ходити по кімнаті туди-сюди гарячково роздумуючи що робити далі. Так, треба все розкласти по своїх місцях і потім розповісти все Ноксору, от тільки… З чого взагалі починати розповідати? Інформації купа, а з чого починати гадки не маю, адже по суті все важливе. 

Я у весь день роздумувала як саме розповісти все більш зрозуміло, щоб правда не була схожа на маячню божевільного. Навіть по обіді пішла ще раз до Ноксора, але нічого з цього не вийшло як і минулі три рази. Бо я і досі стою без ніякого результату в себе в кімнаті, а день вже закінчився. А завтра ще й увечері мені треба йти до Жадани, що взагалі зараз в пріоритеті не стоїть! 

Всю ніч я прокрутилася в ліжку майже не спавши. Я знову з самого ранку спробувала поговорити з Ноксором, але ще й досі не знайшла в собі сміливості навіть постукати в двері. А власні нерви нещадно били по моїй упевненості.

Я стояла в головному холі дивлячись у вікно, Ненсі покликала мене їсти але я відмовилася, мені сьогодні і шматок до горла не ліз.

– Пані, з вами все гаразд? – запитує стурбовано Лайон.

– Так, просто задумалася трохи. – натягнуто всміхаюся, щоб запевнити його у цьому. По обіді я знову попленталася до дракона, але так, само швидко і втекла нічого не зробивши. А день потихеньку доходив до вечора і до вечірньої зустрічі. 

Я глянула на годинник нервово крутячи в руках чашку з ромашковим чаєм, вже шоста. Напевне Жадана вже чека, коли ж ми вже явимось. А що як… Ай, годі! До дупи ту зустріч! До дупи, Жадану! Дістало вже! Не піду нікуди та й не хочу, скажу потім що виникли невідкладні справи та й все!

Вирішую знову піти до дракона, стою перед його дверима. Ну ж бо ганчірко, зберися і нарешті зроби хоч щось! Заношу руку щоб поступати, але одразу зупиняюся коли пригадую що саме повинна зараз розповісти. Гацтво! Я знову йду до себе.