Читати книгу - "Шантарам"

— Ліне! Велика біда для тебе,— швидко мовив він, озираючись.— Три африканці. Дуже великі і дужі. Вони шукають тебе. Хочуть убити.

— Убити?

— Так, це точно. Тобі краще виїхати. Хутчій вшивайся з Бомбея на якийсь час.

Він побіг і згубився в натовпі. Спантеличений, але не дуже стурбований, я повернувся за столик. Не встиг я проковтнути і двох ложок, як за вікном з’явився Джордж Близнюк і почав махати мені.

— У тебе, схоже, неприємності, старий,— мовив він своїм звичайним бадьорим тоном, але обличчя його було напружене і перелякане.

— Так?

— Тут з’явилися три африканські горили — здається, з Нігерії,— які, схоже, хочуть заподіяти тобі деякі тілесні неприємності — якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Де вони?

— Не знаю, друже. Я бачив, як вони розмовляли з одним вуличним хлопчаком, а потім сіли у таксі. Здоровенні лобуряки, скажу я тобі. Насилу помістилися в це таксі, довелося їм частину тілес виставити з вікна надвір — якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Що вони мають проти мене?

— Не знаю, хоч убий, друже. Вони не поділилися своїми планами, але видно, що замислили щось недобре. На твоєму місці я ходив би по місту з великою обережністю, сонечко моє.

Я поліз в кишеню, але він зупинив мене.

— Поживу для роздумів я видаю безплатно. За це брати гроші не годиться. Він помітив трьох німецьких туристів і ледачою ходою попрямував до них. Якщо спершу ще можна було сумніватися, то після повідомлення Близнюка мене охопила тривога. Через усі ті балачки обід мій тривав досить довго. А незабаром з’явився і третій гонець, Прабакер.

— Ліне! — перелякано видихнув.— Дуже погані новини!

— Я знаю, Прабу.

— Три африканці, вони хочуть убити тебе і побити! Вони усюди ставляють питання. Це такі великі хлопці, просто буйволи! Ти повинен терміново зробити щасливий порятунок.

Я хвилин п’ять заспокоював його, а оскільки він поклав собі не відходити від мене ні на крок, щоб захищати, довелося придумати йому доручення — перевірити, чи не зупинилися ці африканці в одному з тих готелів, де він буває. Повернувшись до Дідьє, Вікрама й Абдулли, я сповістив їм ту новину. Досить довго всі сиділи мовчки, думаючи, що тут можна вдіяти. Першим порушив мовчання Вікрам.

— Треба знайти цих покидьків і проламати їм довбешки, яар,— запропонував він, допитливо дивлячись на нас.

— А перед цим убити їх на місці,— докинув Абдулла.

Вікрам кивнув.

— Зрозуміло ось що,— сказав Дідьє.— По-перше, Ліне, тобі не можна залишатися самому, поки ця проблема не вирішиться.

Вікрам і Абдулла згідно кивнули.

— Я покличу Салмана і Санджая,— вирішив Абдулла.— Ми не покинемо тебе самого, братику.

— А по-друге,— провадив Дідьє,— ця трійця не повинна залишатися в Бомбеї. Так або так, а треба їх позбутися.

Ми підвелися і попрямували були до каси, щоб розрахуватися, але Дідьє зупинив мене. Посадивши мене коло себе, він узяв зі столу серветку, загорнув у неї щось під столом і передав мені. Це був пістолет. Те, що Дідьє тягає з собою зброю, було повною несподіванкою для мене. Я був певен, що й інші не знають про це. Я встав і приєднався до Вікрама й Абдулли, що виходили з ресторану. Коли я озирнувся на Дідьє, він з серйозним виглядом кивнув мені, труснувши чорними кучерями.

Ми знайшли їх, але у нас пішов на це день і майже вся ніч. Врешті-решт нам допоміг Хасан Обіква, ще один негр. Ці троє приїхали до Бомбея вперше, і він їх не знав. Його інформаційна служба довідалася, що вони ганяються за мною через якусь операцію з наркотиками і настроєні рішуче.

Водієві Хасана Рагіму, що майже повністю оклигав од каліцтв, отриманих у в’язниці, вдалося з’ясувати, що вони зупинилися в одному з готелів у районі Форту. З дуже серйозним, мало не сором’язливим виглядом Рагім запропонував мені «вирішити» цю справу раз і назавжди, маючи на увазі, що може «порішити» цих негрів у мене на очах — поволі й із максимальними муками. Рагім почувався моїм боржником після того, як я визволив його з в’язниці на Артур-роуд, і це, на його думку, було найменше, що він міг зробити для мене в цій ситуації. Я відхилив його щедру пропозицію. Я повинен був сам з’ясувати, в чому справа, і покінчити з цією історією. З великим розчаруванням Рагім змирився з моїм рішенням і відвіз нас до готелю, де зупинилися ті мурини. Він лишився надворі стерегти наші авта, а ми з Абдуллою і Вікрамом увійшли досередини. З Рагім ом лишилися і Салман та Санджай, які повинні були перегородити шлях копам у разі їхньої появи чи принаймні затримати їх, поки ми не вшиємося.

Один з хлопців Абдулли зустрів нас і пошепки запропонував пройти за ним у номер по сусідству з африканцями. Приклавши вухо до стіни, ми почули їхні голоси. Вони базікали про якісь неістотні дрібниці, жартували. Аж несподівано один з них вимовив фразу, від якої у мене мурашки забігали по шкірі.

— У нього на шиї медаль,— сказав він,— із золота. Я хочу забрати її.

— А мені подобаються ці його туфлі, чи то пак черевики,— сказав інший.— Я беру їх.

Врешті вони домовилися зловити мене на стоянці неподалік мого дому, а потім побити мене до смерті й обчистити.

Це було дуже дивне відчуття — стоячи в темноті, слухати подробиці власного вбивства. Шлунок мій стиснувся, в нім вирувала якась нудотна суміш страху і гніву. Я сподівався, що вони розкриють план своїх дій, дадуть хоч який-небудь ключ до вирішення цієї загадки, але про це вони не говорили. Абдулла слухав, приклавши ліве вухо до тонкої перегородки, я приклав праве. Наші очі були на відстані долоні. Я ледве помітно кивнув, даючи знак, що пора починати. Абдулла теж так думав. Ми стояли перед дверима їхнього номера. У мене в руках була відмичка. Ми полічили