Читати книгу - "Володимир"

переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх

поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона

йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже

Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе

князя:

- Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він

заходить до спочивальні Анни - там горить свіча, біля

ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні

Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,

перелякані очі.

- Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,

груди розриває кашель...

- Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!

Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує

очі, от, либонь, і спить.

Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в

темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-

гу!"

"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову

накликаєш біду?" - думає, притулившись головою до

лутки вікна, князь Володимир.

Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній

церкві як княгині, за довгий день множество людей

київських пройшли й схилили голови перед корстою з

її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:

вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й

заповідала.

На похороні було мало людей - десяток черниць,

предславинські дворяни, що несли труну, священик.

Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й

син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами

на лицях, вони йшли позад усіх - ніхто їх не пізнав.

Вершник - нікому не відомий вершник примчав у

цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського

лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що

повільно пливли в долині, й тіні за ними, - вершнику,

вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до

Предславина?

Невеликий горбок над Либеддю - от і все, що

залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато

літ - і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей

горбок.

7

Саме в цей час до Києва з смутною звісткою

прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі

помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом

везли до Києва, новгородці ж просили собі нового

князя.

Звістка ця дуже опечалила князя Володимира -

молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці

його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він

знав, як багато важить для всієї Русі земля

Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його

улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,

смерть його - велика втрата для Київського столу.

В ближчі ж дні князь Володимир покликав до

Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,

воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що

сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі

просять собі князя.

- Кого пошлемо князем туди? - запитав

Володимир.

- Говори сам, княже, - залунали звідусіль голоси. -

Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний

сісти на столі в Новгороді.

- Я думав про це, - відповів князь, - бо сам був

князем земель полунощних. Великий Новгород

стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,

волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,

сли новгородські?

- Згодні! - однодушне відповіли сли. - За

Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.

- А ти, сину, - звернувся князь Володимир до

Ярослава, що стояв біля княжого столу, - чи згоден?

Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь

хвилину мовчав, потім промовив:

- Воля твоя, отче!

- Так і буде, - закінчив Володимир.

І княжич Ярослав, що віднині ставав

новгородським князем, виступив уперед, обняв й

поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за

честь і довір'я.

Князь Володимир говорив правду й, посилаючи

Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а

сину - слави.

Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за

матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою

провину, він хотів якось її спокутувати, - Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, - адже Київ і Новгород - це городи-брати, два кінці Русі, Київ - це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.

Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.

Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.

Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, - він дуже нагадував свого батька.

Було в ньому ще й інше - голосом, виразом обличчя він нагадував матір - її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.

- Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, - почав Володимир.

- Навіщо говорити так, отче? - суворо перебив його Ярослав.

Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.

- Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі - Київ і Новгород...

- Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.

- Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня - близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...

- Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.

- Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.

- До Ростова далеко, сам знаєш - двічі ти примучував в'ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, - з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.

Князь Володимир пильно стежив за сином - невже ж він справді тривожиться за нього - батька, чи, може, насміхається з цього?

- Ти що, .. лякаєш мене, Ярославе?

- Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.

- Як сказав, так і буде - дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього. Ти ж бережи Новгород.

- А що мені в Новгороді?! Це - твій город, ти там сидів князем, докінчуватиму те,