Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Чи вам не ясно, Майкле, що це відкриття повертає мені свободу, вдихає в мене усвідомлення повної свободи щодо будь-яких принципів, вигаданих людською пліснявою в її прагненні приховати своє безсилля?

— Гадаю, що таких же наслідків ви досягли б, прочитавши першу-ліпшу екзистенціалістську брошуру.

— Помиляєтесь. Читання ніколи не може зрівнятися з безпосереднім відкриттям. А екзистенціалізм, зокрема ілюзія, така ж, як і всі інші, комічна поза вдаваної величі, хоча вона і є позою відчаю. «Я в розпачі, але дивіться, який я героїчний у своїй безнадії!» Екзистенціаліст, однак, навіть у цій своїй безнадії вважає себе Сізіфом, тобто титаном, а не людською комахою або — коли вам більше до вподоби таке порівняння — блощицею.

— Здається, ми надто заглиблюємося у паразитологію, — дозволив я собі зауважити.

— Так, — кивнув Сеймур. — Ця тема аж ніяк не може прислужитися нам як закуска перед смачним обідом.

Він знову зробив знак кельнеру, який, втомившись від бездіяльності, з'явився негайно. На терасі, крім кругловидої дами і її кавалера, сиділо ще тільки дві пари, які статечно харчувалися під великими синьо-білими парасолями.

— Принесіть нам меню!

— Хіба ми не почекаємо Грейс? — запитав я.

— Ні. Вона прийде пізніше.

Меню принесли, однак вже не кельнер, а сам метрдотель, і було то не меню, а величні документи у темно-червоній оправі. Чоловік у білому смокінгу поклав перед кожним з нас по примірнику, а трохи осторонь — і карту напоїв.

Уся ця церемонія не справила на Сеймура жодного враження. Він недбало одсунув червону теку, навіть не зазирнувши в неї, й сухо сказав метрдотелю:

— Мені біфштекс із чорним перцем і пляшку червоного вина, зовсім сухого і дуже холодного.

— Мені те ж саме, — додав я, радий, що уник вивчення документа.

— Може, гарне бордо врожаю сорок восьмого року? — догідливо запропонував метрдотель, аби врятувати, принаймні частково, блиск вступної церемонії.

— Бордо, божоле, що завгодно, аби тільки добре й холодне, — нетерпляче проказав Сеймур.

Метрдотель вклонився, забрав карти й пішов.

— Та-ак, — промовив Сеймур, неначе силкуючись згадати, про що ми говорили. — Норми для зачісок… норми для політичних доктрин… норми моралі. «Зрада», «вірність», «підкуп», «підлість», «героїзм» — слова, слова, слова…

— … Які все-таки мають певне значення, — докинув я, бо мій співрозмовник замовк.

— Абсолютно ніякого, дорогий мій! Слід було б повернутися до творців лінгвістичної філософії, до Хеєра чи навіть до Айєра або, може, проскочити два століття до Давіда Юма, аби збагнути, що всі ці моральні категорії суть нісенітниці.

— А чи не краще замість повертатися до лінгвістів повернутися до здорового глузду? — запропонував я. — Ви, наприклад, американець, а я — болгарин…

— Чекайте, я знаю, що ви скажете, — зупинив мене Сеймур. — Мовляв, якщо ви народилися болгарином або американцем, то це лише біологічна випадковість, яка вас ні до чого не зобов'язує.

— Те, що я син тієї або іншої матері, також біологічна випадковість, але все-таки я люблю свою матір, а не чужу.

— Бо своя дбайливіша, ніж чужа. Питання вигоди, Майкле, нічого більше. Чи любили б ви свою матір, коли б вона без причини била і картала вас?

— Немає такої матері, яка знічев'я б'є своїх дітей, — заперечив я авторитетно, хоча ніколи не знав ні матері, ні мачухи.

— А чи любитимете ви свою батьківщину, коли вона відмовиться від вас? — наполягав американець.

— Батьківщина не відмовиться від мене, якщо я не відмовлюсь від неї.

— Не викручуйтесь, Майкле. Припустімо, що з тих чи інших причин батьківщина відмовляється від вас. Чи ви любитимете її все-таки?

— Без сумніву. Й усім своїм єством. Речей, що їх можна любити усім єством, не так вже й багато, Вільяме.

— А де батьківщина у такого, скажімо, суб'єкта, в якого мати — болгарка, а батько — американець? — наполягав Сеймур.

— Там, де він сам собі обере. Та, яка йому найдорожча. В усякому випадкові людина не може мати дві батьківщини. В усіх мовах слово батьківщина не має множини, Вільяме.

— Слово «людство» — також! — нагадав мій співрозмовник.

— Авжеж. І що з того?

— О, як на мене, це просто граматична деталь. Та оскільки ви над усе ставите мораль, чи певні ви, що, працюючи на свою батьківщину, ви працюєте й на людство?

Я тільки хотів відповісти, коли біля нас виник кельнер, штовхаючи поперед себе маленький столик.

________

Ми пообідали. Кельнер, одержавши гроші, зник.

— Грейс таки загаялась, — зауважив я, допиваючи каву.

— Значить, уже не прийде, — байдуже відповів Сеймур. — Можемо йти.

Ми зійшли з тераси й рушили вздовж прибережної алеї, та не до машини, а в протилежному напрямку. Зайве уточнювати, що напрямок обрав американець, бажаючи, певно, розім'ятися після скромного бенкету. Я особисто волів би сісти в «Плімут», хоча алея в цей ранній пообідній час дуже вабила прохолодою зелених тіней і примхливими петлями серед дерев і садових чагарників.

— Сподіваюсь, чоловіче товариство не засмучує вас… Особливо після того, як напередодні було виключно жіноче… — докинув мій супутник.

— Різноманітність завжди бажана, — відказав я.

— А ви певні, що справді цінуєте різноманітність?

— Ви, здається, уважно мене вивчаєте… — пробурмотів я замість відповіді.

— Можливо, але не дуже уважно. Я вивчаю все, що виникає перед моїми очима. Машинальна звичка, щоб розвіяти нудьгу. На жаль, у вас майже нічого немає для вивчення…

— Страшенно шкодую…

— Я сказав це не для того, щоб образити вас. Навіть вважав, що це прозвучить для вас як комплімент. Найцікавіші для спостережень люди — іншого типу, які є жертвами усіляких пристрастей і дурних амбіцій. Драму завжди породжує патологічний стан, а не здоровий нормальний організм. А ви саме такий організм. Людина без пристрастей, я сказав би навіть, без особистих інтересів.

— Чому? Гарні напої, а почасти й гарні жінки…

— Ні Ви не дуже цінуєте ні те, ні інше. І, як на мене, маєте цілковиту рацію: обидві ці втіхи другого сорту.

— Навіщо бути такими суворими? — спробував я заперечити. — Коли жінка спокуслива…

— Жінки ніколи не бувають спокусливими. Тільки жалюгідними. Завжди жалюгідними. Коли я бачу, що хтось перед моїм носом оголює стегна, ніби відкриваючи спокусливі скарби, мені хочеться зауважити: «Мадам, у вас на панчохах стрілка!»

— Ви знищуєте половину людства.

— Чому половину? Чоловіки не менш жалюгідні. Чоловіки з своїми маніями величності й жінки з їхніми емоціями й щомісячними недугами, не кажучи вже про спільну для обох статей зажерливість… Взагалі увесь цей світ людино-комах…

— Цікаво, а куди ви прилучаєте себе? — запитав я.

— Туди ж, куди й інших. Але коли придивишся і побачиш, до якого світу належиш, це принаймні вивільняє тебе від комізму дурної