Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Що „про Сніжану”?

— Про те, наприклад, що викрали її.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер. Ми з Мамаєм спробували було її відбити, але…

Соньці здалося, що якийсь миттєвий подув вітру сколихнув дзеркальну ковилу.

— Дарт Вейдер на Кременчуку?!

— А казав, що все знаєш.

— Я казав, що можу знати, — неуважно відгукнувся Орій.

— Де? Де він? Розповідай! І Богдан швидко, ковтаючи закінчення слів, як ото нещодавно Зоребор біля „Софії” під час розмови з Такаманохарою, почав описувати останні події, що трапилися з ним. І Орій так само стривожено, як ото нещодавно Сонька біля апарату, слухав його. А самій дівчині чомусь на мить здалося, що усі вони — і Орій, і Кременчук, і Зоребор, та й сама вона — злилися в одну знічену істоту, заблукалу в хащах просторів та часів.

А навкруги щось відбувалося. Такаманохара відчувала це. Під час того, як капітан наближався до спогадів про останню бійку з Дарт Вейдером та його двійниками, що взялися невідь звідки, якесь фіолетове блимання та ворушіння почало відчуватися біля краю дзеркальних торосів. Тих самих, з яких Сонька вивалилася на цю рівнину.

Вона перелякано сіпнулася і, врешті решт, скочила на рівні, примруженими очима вдивляючись в темні плями, що почали набувати певної форми по мірі того, як Кременчук оповідав про воїнство електратора. Втім, ані капітан, ані Орій, ані жоден з оріївих вершників, здавалося, не помічали цього загрозливого феномену.

Лише Такаманохара з жахом спостерігала за тим, як невисокі постаті в темно-фіолетових плащах відриваються від своїх відображень і топчуть сріблясту ковилу, здіймаючи вгору зеленкуваті клинки лазерних мечів.

— Богда-а-а-ане!!! — знову вивернула себе криком дівчина. — Начувайся!

Та й кинулась назустріч фіолетовим гоблінам, з новим нападом мотрошу відчуваючи, що суне крізь порожнечу.

А десь — невідомо де! — Орій та Кременчук помічали, нарешті, раптову навалу зловісних постатей, над якими похмуро височила ще одна. Дарт Вейдер власною персоною. І Орій, вихопивши меча, кидався йому назустріч. І його кавалерія з криком „гур-ра, гур-ра!” зривалася з місця, поспішаючи йому на допомогу. І сувороокий Кременчук, що на півслові обірвав свою незакінчену розповідь, зі здійнятим акінаком кидався слідом за Орієм.

— Ч-чорт! — сльози розталою памороззю застили очі Такаманохари. — Що ж воно робити, що? Де ж ви, хлопці, де???

Ще раз кинувши погляд на бойовисько, що вже розгорялося не на жарт, Сонька крутнулася на місці та й кинулася до нагромадження гігантських лискучих кристалів, які обмежували собою цей неозорий степ і з яких вона нещодавно вислизнула до нього. Крики, згуки, ржання коней та глухий дзенькіт за спиною дівчини притлумлювалися її важким диханням. Дзеркальні крижини ривками ставали ближчими й ближчими.

Вона влетіла на витку стежину поміж них, наче камінь бешкетника у шибку вікна, і знову на мить розгублено завмерла, не бачачи в гладеньких поверхнях свого відображення. Але дивуватися цьому не було часу. Тим більше, що назустріч їй звідкілясь вивалювався розпашілий Норильцєв із жмуттям золотавих клаптів покраяного комбінезону у лівій руці. Просто за ним вкрай розкуйовдженою копицею витанцьовував Нкса.

— О! — вигукнув хлопець, старанно відводячи очі від оголених принад Такаманохари. — Ти де поділася?

Повідомити не могла? Все ж таки третя доба йде…

— Яка така третя доба?! — вразилася було Сонька, але осіклася, побачивши, як Ігор, вже не звертаючи уваги на жодну навколишню голизну, розширеними очима втупився в краєвид за спиною дівчини.

— О! — вигукнув знову. — А там що таке?

— Кіно там, — злісно відгукнулося дівча, роззираючись у всі боки й відчуваючи, як крижаніє її серце: не лише вона, а й Зоребор із піррянином жодним чином не відображувалися в нагромадженні дзеркал. — Кіно і німці, — повторила схриплим голосом. — А от де самий знімальний майданчик — невідомо.

Здається, щось недобре відчув і крчовник, бо раптом смикнув Норильцєва за край кольчуги, тицяючи худесенькою рукою у тороси: — Ігре, Ігре, дивися!

Сонька мимохіть зиркнула у вказаному напрямку й здригнулася. В порожніх поверхнях з‘явилась якась видовжена пляма. Невловимого сріблястого кольору. З боку скляної рівнини чулися звуки битви, але, вже не звертаючи на них уваги, дівчина сторожко наблизилася до найближчого торосу з дивним відображенням у ньому.

Позаду посапував Норильцєв і тупотів Нкса.

Пляма ставала все ближчою, ближчою, ближчою…

Неже?!? Сонька рвучко обернулася через плече, наче шукаючи підтримки в екіпажу, а потім знову втупилась у зображення далекої дванадцятирічної дівчинки, що горілиць лежала на… На чому це вона лежала?

Пробуючи роздивитися це, Такаманохара впритул наблизила обличчя до дзеркальної поверхні, відчуваючи наростаюче змоторошіння від власного невідображення і… І відчула, що якась потужна сила підхоплює її, жбурляючи просто на кристал торосу.

— Ні-і-і!!! — заверещав хтось позаду, чи то Ігор, чи то Нкса, а назустріч вже неслося щось величезно-лискуче, ртутно-крижане, пружне і таке, що тягуче свистіло у вухах.

А в наступну мить екіпаж „Софії” начебто вивалився з дзеркального, довжиною у цілу вічність, тунелю, падаючи на жаскі уламки тьмяної слюди. І просто на них лежало тіло дівчинки.

— Сніжана?! — видихнула Такаманохара, вслухаючись у навколишню тишу і з жахом розуміючи, що час іде, а десь у невідді змикається ворожа фіолетова навала навколо Орія й Богдана, а вона вже нічим, нічим не може їм допомогти.

— Сніжана… — повторила зморено, навколішки підповзаючи до дівчинки та й кладучи свою розпашілу долонь на її прохолодне чоло. „Боже! — подумала. — Якщо ти не даєш мені врятувати її батька, то дозволь хоча б захистити доньку від усіх незрозумілостей цього світу!” І обережно поцілувала ледь впалу, бліду щоку, зронивши на неї щось солонкувате, світле й гаряче, яке вислизнуло з її очей. А потім роззирнулась навкруги і побачила аж ген до обрію лише кам‘янисту пустелю, вкриту друзками бляклої