Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Ще гриміла війна…

Гарячого серпневого ранку 1941 року, коли над стривоженим Ніжином пролетіли німецькі літаки, обганяючи гуркіт скинутих над Дарницею чи Києвом авіабомб, а по бруку, дзенькаючи підковами, рухалися назустріч підводам з евакуйованими сірі від пилу ескадрони кавалерії і десь у вишневих садах бряжчали гусеницями танкетки, — ось такого ранку в двері кабінету ніжинського військового комісара впевненою ходою зайшов невисокий молодий чоловік років двадцяти двох. Біла вишивана сорочка відтіняла засмаглу шию, міцні загорілі руки. Від ставної постаті віяло здоров'ям і молодістю. Хлопець нічим не відрізнявся від мобілізованих і добровольців, що товпилися того дня в коридорах військкомату. Хіба що круглі темні окуляри надавали високочолому обличчю виразу суворого, не по літах твердого.

— На свої два рапорти я не дочекався виклику і вирішив ще раз прийти до вас, — помітно хвилюючись, промовив він.

Втомлений військком із шпалою в петлиці перезирнувся з членами мобілізаційної комісії, відхилився на спинку стільця. Він не спав уже кілька днів, перед ним пройшли сотні людей, він не встигав оформляти папери, відповідати на телефонні дзвінки. Відвідувач у темних окулярах відірвав військкома від невідкладних справ. Не без роздратування глянувши на годинник, комісар сказав:

— Ви домагаєтесь неможливого. Послати вас у діючу армію я не можу. Не можу! Як же ви будете воювати, товаришу Батюк, коли ви… — Він затнувся, не знаходячи відповідних слів, і помітив, як блідість проступила крізь смаглявість щік відвідувача.

— … коли я зовсім не бачу, бо сліпий. Ви це хотіли сказати? — Молодий чоловік доторкнувся до своїх окулярів. — Так, стріляти, на жаль, не зможу. Та й без очей можна виконувати обов'язки військового юриста, запевняю вас! Я нікого собою не обтяжуватиму, слово честі!

— Ні, не маємо права.

І військком твердо поклав на стіл олівець, даючи зрозуміти незвичайному відвідувачеві, що розпочата ним розмова марна і продовжувати її немає ні потреби, ні часу.

Тонкий слух сліпого вловив це. Точним, безпомилковим жестом молодий чоловік у темних окулярах простягнув руку, взяв олівець і акуратно опустив його в склянку на письмовому столі. Він зробив це невимушено, ніби між іншим, вразивши присутніх. Члени комісії перезирнулися. Обличчя військкома трохи потеплішало, та наступної миті він знову нахмурився.

— Не старайтеся, Батюк. Вас все одно завернуть із першого ж пересильного пункту. Ви це розумієте?

Постоявши ще з хвилину, Яків Батюк мовчки повернувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Він крокував міськими вулицями на диво вільно, впевнено переходив дорогу на перехрестях, не зупиняючись, завертав у потрібний провулок, сторонився, даючи дорогу перехожим, по невловимих, йому одному тільки відомих прикметах тренованим чуттям вгадував навколишній світ. Хто не знав Батюка — не подумав би, що цю рухливу молоду людину огортає вічна темрява.

Та він умів не тільки ходити. Він умів багато дечого. Міг за звуками кроків вгадувати знайомих людей; один раз почувши чийсь голос, впізнавав його через кілька років.

Дитинство Яків провів у селі на Житомирщині. Однолітки визнавали його зверхність, він верховодив на вулиці, вигадував різні ігри, водив ватагу босоногих сільських хлоп'ят аж до місточка Горошок, у руїни фортів старої фортеці. Як і всі, Яшко лазив на дерева, плавав і пірнав у ставку, бігав наввипередки. Якось на шкільних спортивних змаганнях він вийшов переможцем на стометрівці і одержав приз — бронзову статуетку. Металеве тіло спортсмена застигло в стрімкому пориві. Сліпий бігун не бачив одержаної нагороди, але своїми чутливими пальцями він прочитав задум художника. З того часу хлопчика не залишала думка про неповторно прекрасне в людині, сповненій стремління йти вперед. Це відкриття, спочатку не зовсім усвідомлене, хвилювало, будило мрії, що поступово викристалізовувались у свідоме прагнення стерти до кінця образливу межу, яка багато де в чому відділяла його від інших людей. Зростало бажання почувати себе звичайною повноцінною людиною, здатною робити все, як інші, жити, як інші, вміти все так, як уміють інші.

І люди незабаром справді перестали помічати, здавалося б, невиправний фізичний недолік Яші. Зустрічаючись із ним, вони навіть не замислювалися, чому слово «сліпий» якось не в'язалося з його зовнішністю, ні з вчинками. Тільки сам Яша та його рідні знали, ціною яких зусиль вдавалося йому все те, до чого він ішов день від дня з недитячою впертістю. Вечорами він приходив додому подряпаний, увесь у синцях, з розбитими коліньми, в подертому одязі — зате в дванадцять років Якову вже неважко було робити багатокілометрові прогулянки в ліс чи в сусіднє село без сторонньої допомоги. Він сам безпомилково визначав дорогу, ніколи у нього в руках не бачили палиці.

Світ, спершу обмежений відстанню випростаної руки, розступався перед маленькою сильною людиною, роздавався вглиб і вшир. Перед Яшком відступала темрява, він не чув більше слів жалю та співчуття. І це було його гордістю.

Сталося так, що про міцного волею хлопчика з глухого українського села довідалися в Москві. Його долею зацікавився сам Михайло Іванович Калінін. Це багато в чому визначило подальше життя Якова. Він поїхав у велике сонячне місто над Дніпром, за рекомендацією М. І. Калініна був зарахований у спеціальний учбовий заклад.

Серед дзвінків трамваїв, автомобільних гудків та гомінкого людського виру Якову довелося ще добре тренувати свою волю й витримку, перш ніж вулиці Києва перетворилися для нього на доступні й зрозумілі, як і рідні місця на Житомирщині.

Спливали роки. Залишилася позаду школа. Свідоцтво відмінника дало Якову можливість вступити без екзаменів до індустріального політехнікуму. Він навчався кілька семестрів, перейшов на третій курс і… назавжди полишив думку про технічну освіту. Зрозумів, що зробив помилку, в запалі гарячої молодості не розрахував власних можливостей. Перед ним, з дитинства незрячим, виникли незборимі перепони: як не старався, не міг підкорити собі складні верстати, приборкати метал, холодною, чужою й загадковою