Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Ці стислі деталі нагадують аналогічні мандрівцям, ті ж, хто ніколи не залишав Парижа, мигцем побачать почорнілу з диму стелю «Кав'ярні миру» й її дзеркала, засіяні мільярдами темних цяточок, що доводили, в якій незалежності жив тут клас двокрилих.

Прекрасна пані Сокар, що перевершила своїми любовними пригодами Тонсаршу з «Великих-ГУ-синіх», колись царювала тут, наряджена за останньою модою; вона полюбляла султанські тюрбани. «Султанки» в епоху Імперії були в такій же моді, як «янгол»[106] у наші дні.

Уся долина ходила колись сюди, щоб перейняти фасони тюрбанів, капелюхів з козирками, хутряних шапок і китайських зачісок прекрасної кав'ярниці, розкіш якої підтримувала вся суланжська знать. Носячи пояс на сонячному сплетінні, як носили його наші матері, такі пихаті своєю царственною красою, Жюні (її звали Жюні!) поклала початок домові Сокарів; чоловік був їй зобов'язаний придбанням винограднику, будинку, в якому вони жили, і «Тіволі». Батько пана Люпена наробив, казали, багато шаленств через прекрасну Жюні Сокар; Гобертен, який відбив красуню в нього, був, безперечно, саме їй зобов'язаний маленьким Бурньє.

Ці подробиці й таємне знання, з яким Сокар готував варене вино, могли б уже пояснити, чому його ім'я й «Кав'ярня миру» стали популярні; але ще багато обставин сприяло його славі. У Тонсара і в усіх інших шинках долини нічого не можна було дістати, крім вина; між тим від Коншів і до Віль-о-Фе, на протязі шести льє, кав'ярня Сокара була єдиним місцем, де можна було пограти на більярді і випити склянку пуншу, який майстерно готував хазяїн. Тільки там була прекрасна виставка іноземних вин, добірних лікерів, фруктів у горілці.

Отже, ім'я Сокара мало не безперервно гриміло в долині, доповнюючись думками про найтонші насолоди, мрією людей, в яких шлунок чутливіший від серця. До всіх цих підстав додавався ще привілей кав'ярні бути неодмінною частиною суланжського свята. Лише одним розрядом вища «Кав'ярня миру», нарешті, була для міста тим самим, чим був шинок «Великі-ГУ-сині» для села, складовим місцем отрути; вона служила передатним пунктом для пліток між Віль-о-Фе і долиною. «Великі-ГУ-сині» доставляли молоко й вершки у «Кав'ярню миру», і обидві дочки Тонсара підтримували щоденний зв'язок із цим закладом.

Для Сокара суланжський майдан був ніби додатком для його кав'ярні. Силач переходив від дверей до дверей, балакаючи з кожним, влітку не маючи на собі іншого одягу, крім пари штанів та жилетки, мало не завжди розстебнутої, як в усіх власників кав'ярень по маленьких містах. Люди, з якими він балакав, попереджували його, коли хтось увіходив в його заклад, куди він і прямував важкою ходою, ніби нехотя.

Ці подробиці мають переконати парижан, які ніколи не залишали свого кварталу, в труднощах, скажімо більше, — у цілковитій неможливості зберегти в таємниці найменшу дрібницю в Авонській долині від Коншів до Віль-о-Фе. На селі нема жодного порушення зв'язків; на певній відстані один від одного розкидані шинки «Великі-ГУ-сині» й «Кав'ярні миру», що виконують функції луни, і де найіндиферентніші події, що сталися у цілковитій таємниці, відбуваються якимись чарами. Обивательська балаканина виконує роль телеграфного проводу; отак відбуваються чудеса блискавичної передачі вістей про нещастя, які сталися на величезній відстані.

Зупинивши коня, Рігу виліз із візка й прив'язав повід до одного із стовпів біля входу в «Тіволі». Далі він вдався до найприроднішого приводу, щоб, не подаючи вигляду, підслухувати розмову, розмістившися для цього між двома вікнами, в одне з яких він міг, трохи витягши голову, бачити співрозмовників, стежити за їх жестами, ловлячи голосні слова, які виразно долітали до нього крізь вікна, і які дозволяла чути зовнішня тиша.

— А коли я скажу дядькові Рігу, що твій брат Ніколя зазіхає на Пешіну, — кричав різкий голос, — що він весь час її підстерігає і вихопить її з-під носа в вашого пана, — він зуміє порозтрусити вам тельбухи, всім, скільки вас там у «Великих-Гу-синіх», голодранців, набереться!

— Якщо ти зробиш з нами таку штуку, Аглая, — відповів верескливий голос Марі Тонсар, — то про ту штуку, яку я зроблю з тобою, розповіси хіба що хробакам у домовині! Не втручайся в справи Ніколя, та й в мої з Бонебо теж!..

Марі, підбурена своєю бабусею, як можна бачити, пішла за Бонебо; висліджуючи його, вона побачила в вікно, під яким тепер стояв Рігу, як Бонебо залицявся до дівчини Сокар, даруючи їй досить приємні компліменти, за які вона вважала потрібним усміхнутися йому. Ця усмішка призвела до описаної вище сцени, всередині якої виявилось таке викриття, досить цінне для Рігу.

— Ви, дядьку Рігу, ганьбите мої володіння! — сказав Сокар, плескаючи по плечу лихваря.

Власник кав'ярні, повертаючись з хліва в глибині саду, звідки виносилося обладнання для різноманітних громадських ігор, як-от прилади для зважування, карусельні коники, мотузяні гойдалки тощо, щоб розмістити на місця, на яких вони стояли в «Тіволі», — нечутно підійшов до Рігу, бо був взутий в ті туфлі з жовтої шкіри, які, завдяки своїй дешевині, у безлічі розходяться по провінції.

— Якби у вас були свіжі лимони, я б замовив собі лимонаду, — відповів Рігу. — Вечір жаркий.

— Та хто ж це так верещить? — сказав Сокар, заглядаючи в вікно й бачачи, що дочка його свариться з Марі.

— Ділять Бонебо, — ущипливо зауважив Рігу.

Батьків гнів не встояв тоді в душі Сокара перед інтересами власника кав'ярні. Як власник кав'ярні, він вважав розумним підслухувати ззовні, як робив Рігу; але, як батько, він хотів увійти й заявити дочці, що Бонебо, сповнений різноманітних достоїнств в очах