Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Але дівчата таки зібралися з духом і рушили за юнаками у зворотний шлях.

Я певен, що в дівчат заходилися серця, коли, змушені повернутися до селища, вони побачили з полонини овальний видолинок — тепер не як черговий край, куди заводила їх мандрівна доля, а як місце, хоч і непоказне, де їм судилося віднині звікувати свій вік.

І я теж зрозумів, якою видавалася наша долина іншим, коли сам побачив її з-над лісу.

Мені траплялися брошури, видані краєзнавчим товариством у містечку, в яке злилися нині кілька сіл, серед них і наше. Одна з них називалася «Смуток за занепалими селами району Авадзі». Район Авадзі — то було якраз наше селище. Так у тій брошурі писалося, що колись воно звалося Камемура.

Напередодні Реставрації Мейдзі одного з самураїв-ватажків роду вислали за сваволю з підзамчя у віддалені місця.

Місцем заслання визначили йому Камемуру — теперішній район Авадзі.

Звідки ж пішла назва Камемура — Глекове село? Старі казали, що оточена лісом долина нагадувала формою глеки, що їх мешканці пониззя використовували як поховальні урни…

Селище в долині, схоже на поховальну урну, справляло враження, ніби там і справді мешкають мерці. Назва Камемура (на тоді вже застаріла) прийшлася якраз до настрою самураєві-засланцю, що їхав до лісової долини, як на тимчасовий постій до Країни мерців; тож він і занотував її в своєму щоденнику.

У верхів’ї річки серед лісу криється невелике село. Мешканці провадять дивний триб життя — ніколи не потикаються за його межі. А подоляни й собі не розказують про ту криївку — чи не через те, що їм вона видається зловісною, недоброю, наче Країна мерців? Знали вони про сусідів з верхів’я й раніше, коли ще їхня схованка не розкрилася. Але не оповіщали про неї князівським урядовцям — можливо, щоб те зловісне закляте місце й далі лишалося відрізаним від їхніх власних місць. Гадаю, саме так і міркували низові селяни.

Якби не ця мовчазна підтримка мешканців довколишніх сіл, «вік свободи» не тривав би так довго. Тільки коли буревії часів занепаду сьогунату завіяли і над призамковим містом у пониззі, і над князівством по той бік сікокуського хребта, «вік свободи» нарешті скінчився.

Отже, «вікові свободи» надходив кінець.

А напередодні до лісової долини завітали не бачені досі й незвані гості.

То були самураї, вигнанці з князівства Тоса, що перетнули сікокуський кряж і прямували з порту Внутрішнього моря до Кіото чи Осаки. Через гори, крізь праліс, було прокладено битий шлях, інший, ніж Руйнівниковий соляний, але він проходив досить далеко від долини.

Втікачі, що йшли вдень і вночі, щоб відірватися від переслідувачів, збочили, аби замести сліди, й натрапили на «соляний шлях». Так вони дісталися до селища.

Молоді самураї, стомлені незвичною мандрівкою по горах, знервовані погонею, перепочили в дивному селі, що вигулькнуло перед очі, підживилися й знову рушили в путь до. Кіото чи Осаки.

Чутка про селище в лісовій долині передавалася з вуст у вуста поміж самураїв-вигнанців з Тоси. В селищі один за одним з’являлися подорожні, що, очевидно, мали його за перевалочну базу в дорозі через гори.

За обіцянку не виказувати селище князівським можновладцям вони могли ні в чому собі не відмовляти, аби не задовго.

А щоб належним чином спілкуватися з утікачами з князівства, потрібен був, так би мовити, дипломат.

І сільська старшина вирішила, що найліпше з цим упорається Мейске Камеї, хоч йому ще не минуло й шістнадцяти. А разом із цим винятково обдарованим (що само по собі було не так вже й безпечно) юнаком завжди була його чи то мати, чи то мачуха, якій тоді було під тридцять.

Завдяки їй Мейске-сан жодного разу не схибив у своїй важливій справі.

Юний, люб’язний Мейске-сан зустрічав прибульців-самураїв. Опікувалися ними дівчата на чолі з Мейске-сановою матір’ю. А на випадок, якби гості дозволили собі зайвину, сільські парубки, не з’являючись самураям-вигнанцям на очі, були ладні будь-якої хвилини збитися в бойовий загін.

Чудове враження, як на ті суворі часи, мусили мати знесилені втечею та небезпечною подорожжю по гірських стежках вигнанці, яким треба було хоч трохи перепочити, перш ніж прямувати до Кіото чи Осаки, від гостинності Мейске-сана, що вгадував кожне їхнє бажання, від його матері та дівчат, що опікувалися ними, не відходячи від них і на крок.

Самураї, для яких селище в лісовій долині правило за перевалочну базу, діставали не тільки щедрий прийом, а навіть гроші, щоб не відчувати нестатків, виконуючи свій патріотичний обов’язок у Кіото й Осаці.

З цим пов’язана така розповідь.

Після Реставрації Мейдзі рослинний віск із долини почали вивозити на продаж не лише в усі кінці Японії, а й навіть за кордон. Селище завдячувало цим не тільки чудовому способу витоплення воску, а й численним зв’язкам, які встановилися ще до Реставрації.

Серед тих, хто, прямуючи через гори до Кіото й Осаки, завертав до селища й діставав там тимчасовий і гостинний притулок, дехто посів не останнє місце серед мейдзійських урядовців. Вони охоче і, певна річ, не без зиску для себе виступали посередниками в різних торгових справах.

Висунувши для переговорів Мейске-сана, сільська старшина, залишаючись в тіні, ретельно обговорювала, кому з самураїв надати всіляку підтримку.

Годі було чекати гостинності тим, хто тікав з князівства просто через власну непосидючість і сподівався попразникувати досхочу в лісовій долині.