Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

провести з ним вечір. Уся компанія приїхала сюди повечеряти прямо з опери. Френк виступає в ролі гостинного господаря і доброго, безкорисливого наставника. Обмізковуючи про себе різні способи, як позбутися небажаної для нього особи лейтенанта Брексмара, він тим не менше тримається вкрай ввічливо, чемно і з шанобливою увагою ставиться до Береніс. Фінансист вичікує, як Мефістофель. В опері він уважно спостерігав за пані Картер і Береніс, котрі сиділи в першому ряду ложі в сліпучих сукнях — чи не для того опера, щоб хизуватися гарнітурами? Пані Картер була в лимонно-жовтому шовку та діамантах, Береніс — в пурпуровому і блідо-рожевому, з перловим гребенем у волоссі. Лейтенант Брексмар, у розкішній парадній формі, базікав, реготав, хвалив виконавців, шепотів Береніс компліменти на вушко або, у вільну хвилину, звертав увагу Ковпервуда на когось із своїх знайомих.

З опери непогожими вітряними вулицями вони поїхали в готель «Волдорф», де для них був уже приготований столик, і Ковпервуд, замовивши вечерю, знову подумки повернувся до музики, яку вони щойно слухали. Це була «Богема», і він заговорив про смерть Мімі та скорботи Родольфо, втілених у безсмертних мелодіях Пуччіні.

— Цей штучний театральний світ, можливо, дуже далекий від життя справжніх художників і поетів, але драма, безумовно, дуже життєва, — зауважив Френк.

— Ось про це я не беруся судити, — сказав Брексмар серйозно. — Всі мої пізнання про богему взяті тільки з книг. «Трільбі», наприклад, і... — не вигадавши нічого іншого, додав: — У Парижі, ймовірно, можна познайомитися з цим світом ближче.

Він глянув на Береніс, шукаючи підтримки, і був винагороджений усмішкою. Панночка, безпосередня та вразлива, слухаючи музику, забувала хвилинами про все. Захоплена красою мелодій, то веселих, то сумних, але таких, що завжди знаходили глибокий відгук в її душі, вона марила, впустивши руки на коліна, спрямувавши нерухомий погляд на сцену, а Брексмар і Ковпервуд дивилися на її тонкий профіль, на легко привідкритий, як у дитини, рот, і обидва відчували хвилювання та захоплення. Оговтавшись від своїх мрій, Береніс помітила, що за нею спостерігають, і якусь хвилину продовжувала зберігати ту саму позу, потім глибоко зітхнула, наче прокинувшись від сну. Зараз їй пригадалося це, а потім воскресло і відчуття, яке пробуджувала в ній музика.

— Мені дуже сподобалася опера, — сказала вона. — Не знаю, чи схоже це на життя художників і поетів, але на реальне життя це, безумовно, схоже. Справді, ця сумна історія краща та гарніша за сумні будні. Життя по-справжньому гарне лише тоді, коли в ньому закладена трагедія.

Вона зиркнула на Френка і зустріла його уважний допитливий погляд, потім перевела очі на Брексмара, і той у ту ж секунду побачив себе на капітанському містку, як він віддає розпорядження команді в момент спекотного морського бою. Ковпервудові також мимоволі згадалося, який тернистий був його шлях. Ну, в його житті, здається, нестачі в трагічному не було — таке життя могло б зацікавити Береніс.

— Не скажу, щоб мене так уже захоплювали трагедії, — заперечила пані Картер. — Сумні історії в книгах або на сцені наганяють на мене нудьгу. У житті і без того забагато драм.

Френк і Брексмар усміхнулися. Береніс задумливо роззиралася довкола. Переповнена людьми зала, де снують між столиками офіціанти, дзенькіт тарілок і келихів, що проривався крізь грім і гамір оркестру, — все це відволікало її увагу. Дівчина кивала й усміхалася знайомим, котрі вітали її та Брексмара, ковзаючи цікавим поглядом по Ковпервудові.

Несподівано неподалік від їхнього столика, на порозі бару, виникла п’яна постать. Зім’ята манишка стирчала на грудях, накидка сповзала з плечей, циліндр був хвацько зсунутий набакир, очі налиті кров’ю, нижня губа гордовито випнута, і на всьому обличчі написано те безтурботно-нахабне і викличне «а мені море по коліна», настільки притаманне п’яним гулякам. Чоловік цей обвів залу каламутним поглядом і нетвердою ходою попрямував у бік Френка та його гостей. З усього було видно, що хильнув зайвого і не зовсім усвідомлює свої вчинки. Підійшовши ближче, новоприбулий зупинився, немов упізнавши когось із присутніх за столиком, ступив уперед — до цього часу він уже встиг привернути до себе увагу всіх присутніх — і з недбало-поблажливим виглядом поклав руку на оголене плече пані Картер.

— То це ти, Хетті! Як ся маєш? — вигукнув він, весело підморгуючи та посміхаючись. — Що ти робиш у Нью-Йорку, моя люба? Невже все ж таки покинула свій бізнес у Луїсвілі? Знаєш, що я тобі скажу? З того часу як ти нас покинула, у мене не було жодної пристойної дівчинки. Жодної! Якщо ти відкриєш будиночок тут, гукни мене. Згода?

Самовдоволено та поблажливо посміхаючись, він схилився над пані Картер, риючись у кишені свого білого жилета, шукаючи, мабуть, візитівку. Ковпервуд і Брексмар, для котрих сенс його слів був достатньо зрозумілий, одночасно схопилися на ноги. Пані Картер робила безуспішні спроби позбутися настирливого п’янички, коли офіцер — він стояв до нього ближче, ніж Ковпервуд, — схопив нахабу за плече. Два офіціанти, на чолі з метрдотелем, уже поспішали до їхнього столика.

— Що трапилося? Що накоїв цей джентльмен? — спитав метрдотель.

Але кривдник, кидаючи навколо зневажливі погляди, голосно зарепетував:

— Руки геть! Ви хто такий? Якого біса лізете не в свої справи? Гадаєте, я не тямлю, що базікаю? Спитайте її, вона мене знає. Правда, Хетті? Це ж Хетті Стар із Луїсвіля. У неї був найшикарніший будинок побачень у місті. Чого це ви всі спохопилися? Я знаю, що роблю. Бачите, вона мене пам’ятає...

Він не тільки галасував, але і виривався, і до того ж дуже рішуче. Однак Ковпервуд і Брексмар за допомогою офіціантів утворили навколо ворохобника такий собі кордон і витіснили його з ресторану в коридор, а звідти — у вестибюль і негайно викликали поліцію.

— Негайно заарештуйте цього чоловіка, — зажадав Френк, як тільки з’явився полісмен. — Він грубо образив леді, мою гостю. Він п’яний і вкрай нахабно та непристойно поводиться в громадському місці. Вимагаю, щоб його притягли до відповідальності. Ось моя картка. Будь ласка, сповістіть мене, куди я маю з’явитися.

Чоловік простягнув візитівку полісмену, а Брексмар, котрий із войовничим виглядом розглядав незнайомця, сказав:

— Я б із превеликим задоволенням переламав вам кістки. Не були б ви п’яні, я б так і вчинив. Якщо ви — порядна людина і у вас є візитівка, прошу дати її мені. Хочу побесідувати з вами,