Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

свій, почав гірко плакати й жалісно кричати, в груди себе б'ючи і говорячи: "О горе мені, пани мої, що сталося з вами? Що чую про вас? Як постраждали? Яка люта кончина постигла вас? Хто сповістить батькові і матері гірку смерть вашу? Які очі витерплять дивитися на батькові сльози і материнські стогони, чути ж плач, і ридання, і зойки великі? Горе мені, пани мої добрі. Загинула надія наша, ми-бо сподівалися, що, слідами батьківськими ідучи, возвеселите братію нашу благодіяннями своїми, задовільните потребуючих, упокоїте подорожніх, ущедрите жебраків, прикрасите Божі храми і монастирям подасте потрібне. Нині ж, о горе мені, вся та надія ні за що не є. Що-бо робити, не відаю, повернуся в дім до господаря свого, але не смію розповісти вісті тої пресумної: як-бо сповістити батькові і матері, що сини їхні в морі утопилися? Чи не впадуть, наче мертві, зразу, знемігши від сердечного болю? Не повернуся-бо і я, щоб через такі злі вісті, мною принесені, передчасно не померли, — і буду пана мого й пані винний смерти". Так раб той плакав і повернутися до пана Ксенофонта не хотів. Трапилися там люди, подорожні й мешканці, просили його зупинитися від плачу і радили йому, щоб ішов і сповістив панам своїм: "Щоб не прокляли тебе, — казали, — якщо не сповістиш і загинеш несподівано, і не буде тобі спасіння". Послухавши ж ради їхньої, раб повернувся до Візантії і, увійшовши в дім пана свого, сів, поникнувши долі, понурий лицем, і, збентежений, мовчав.

Чувши, що раб їхній, котрий до дітей був посланий, повернувся, пані Марія швидко прикликала його до себе і питала: "Як там діти наші?" Сказав раб: "Здорові". Сказала пані: "Де є листи від них?" Казав раб: "Загубив їх по дорозі". Почало серце її бентежитися, і сказала до раба: "Так ти, задля страху Божого, розкажи мені правду: дуже-бо душа моя в мені бентежиться і сила моя знемагає". Він же, піднісши голос свій, заплакав гірко і почав говорити правду: "Горе мені, пані моя, обидва світила ваші в морі погасли, розбився-бо корабель, і всі потонули". Пані, чувши те, настільки понад надію мужньою виявилася, покладаючись на Бога міцно, що замість того щоб зразу, знемігши, впасти на землю з жалю і заридати люто, трохи з подивом помовчала, потім сказала: "Благословен Бог, що влаштував їм так бути. Як же Господь вважав за потрібне, так і вчинив, будь Ім'я Господнє благословенне віднині і довіку". До раба, що прийшов, сказав: "Мовчи і нікому цього не розповідай. Господь-бо дав, Господь і взяв, Він знає, що нам на користь". Коли минуло три години і день вже до вечора хилився, прийшов із палат царських пан Ксенофонт зі славою великою, з тими, що перед ним ішли, і за ним, багатьма. І увійшовши в дім, людей, що прийшли з ним, відпустивши, сів їсти хліб, бо один лише раз на день їв і то ввечері. Коли сів за трапезу, сказала до нього дружина його, пані Марія: "Чи знаєш, пане, що раб прийшов з Вириту"? Пан же Ксенофонт сказав: "Благословен Бог". Тоді сказав: "Де є той раб, що прийшов?" Сказала пані: "Хворий відпочиває". Сказав Ксенофонт: "Чи приніс нам від дітей листи?" Вона ж сказала: "Але залиш нині, пане, і куштуймо їжу, завтра ж подивишся на листи, має і з вуст багато нам від них сказати". Ксенофонт же сказав до неї: "Нині зараз хай принесе листи, хай прочитаю їх і довідаюся, чи здорові діти наші, а те, що має сказати з вуст, то скаже зранку". Пані ж Марія, не мігши стримати жалю сердечного, вся була в сльозах і не могла нічого відповісти, плачучи. Ксенофонт же, бачивши її такою заплаканою, здивувався і питав її: "Що є, пані моя Маріє, чому так плачеш? Хіба хворі наші діти?" Вона ж ледве промовила, кажучи: "Краще було б, якби вони хворіли, але в морі загинули любі наші діти". Ксенофонт застогнав вельми і, просльозившися, сказав: "Хай буде благословенне Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь. Не сумуй, пані моя, вірю-бо, що не допустив Бог дітям нашим зовсім загинути, і сподіваюся, що милосердний Його промисел не захоче опечалити сивини моєї, як-бо ніколи я не насмілився опечалити Його благостині. Але, помолившися до Милостивости Його цілу цю ніч, уповаймо, що відкриє нам Бог про дітей наших, чи живі є, чи ні". І зразу, вставши, замкнулися в молитовній храмині своїй і цілу ніч ту перепровадили, з великими сльозами і вірою безсумнівною до Бога молячися. Коли почав світати день, лягли спочити кожний окремо на волосяних гострих рубищах, і було обом одне у сні видіння: здавалося, що бачать обох синів своїх, що перед Христом Господом стоять у великій славі. Іван мав престол для себе приготований, і скіпетр, і вінець царський, дорогоцінним бісером і камінням чесним прикрашений. Аркадію ж був вінець із зірок і хрест у правиці, і одр світлий на упокоєння постелений. Збудившися зі сну, один одному видіння оповівши й розумівши, що сини їхні живі і милістю Господньою покриті, утішилися дуже, і сказав пан Ксенофонт до своєї дружини: "Пані Маріє, думаю, що в Єрусалимі є діти наші, ходімо-бо туди і поклонимося святим місцям, може, і дітей наших там знайдемо". Так вирішивши, пан Ксенофонт і пані Марія приготувалися в дорогу і заповіли упорядникам домашнім все щодо дому і маєтків. І милостині великі вчинивши, взяли зі собою золота багато, скільки їм на потребу, і на подання милостиней, і благодіяння місцям святим досить бути могло, і рушили в дорогу до Єрусалиму. Досягнувши його, обійшли святі місця, молячись і творячи милостині. Тоді почали всі, що навколо Єрусалиму, монастирі обходити, шукаючи дітей, і ніде їх не знаходили. Трапилося їм десь по дорозі зустріти одного із рабів своїх, що з дітьми їхніми в кораблі були, ченцем уже був, і, обнявши, цілували його, і, припадаючи, кланялися йому. Чернець же той, навзаєм до них припадаючи, поклонився і говорив: "Прошу вас, заради Господа, не кланяйтеся мені, не годиться-бо вам, панам моїм, щоб мені, рабові вашому, так поклонялися". Сказав же Ксенофонт: "Образ святий чернечий шануємо і йому поклоняємося, ти ж про те не журися, але розкажи нам, просимо тебе, де наші сини, скажи, задля Господа, скажи". Чернець же, просльозившися, сказав: "Коли в морі розбився корабель, кожен з нас дошку, яку міг, вхопив. Плавали, бурею нарізно рознесені, і не знаю більше, чи