Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— І я погоджуюся з цим, — мовив Бенедикт.

— Я також, — додав Рендом.

— За однієї умови, — сказав Джуліан. — Я погоджуся на це, якщо він не винен у Каїновій смерті. Інакше — ні. І потрібно навести докази.

— Життя у вигнанні, — мовила Дейдра. — Гаразд. Я згодна.

— Я також, — сказала Флора.

— І я, — продовжила Левелла.

— Імовірно, Джерард також погодиться, — сказав я. — Але мені справді цікаво, чи такої самої думки буде Бранд. Чомусь мені здається, що ні.

— Давай поцікавимося Джерардовою позицією, — мовив Бенедикт. — Якщо Бранд отямиться і висловиться проти, винуватець знатиме, що уникати йому потрібно тільки одного ворога — та й вони завжди спроможні самі звести рахунки між собою.

— Гаразд, — я притлумив кілька побоювань і знову вийшов на зв'язок із Джерардом, який також погодився.

Тож ми звелися на ноги і заприсягнись Єдинорогом Амбера (щоправда, клятва Джуліана містила умову), а також дали обітницю відправити у вигнання будь-кого з нас, хто зламає слово. Якщо чесно, я не дуже вірив, що це бодай дещо прояснить, але завжди приємно бачити, як родина робить щось разом.

Після того кожен зауважив, що залишиться на ніч у палаці — певно, аби підкреслити: вони не бояться того, що зранку може розповісти Бранд, і щоб продемонструвати, що ніхто не втікає з міста: таке не буде забуто, навіть якщо Бранд уночі спустить дух. У мене більше не було запитань до гурту, та й ніхто не кинувся зізнаватися в злочинах, про які йдеться у клятві, тож я просто відкинувся на стілець і певний час слухав. Гурт розпався на низку розмов та обмінів репліками. Однією з головних тем була спроба реконструювати сцену в бібліотеці, розставивши всіх по місцях. Звісно ж, зробити це міг кожен, окрім самого мовця. Я закурив і нічого про це не сказав. Однак Дейдра висунула цікаву версію. А саме: Джерард міг сам штрикнути Бранда ножем, доки ми всі згуртувалися навколо нього. Тож усі його героїчні зусилля можуть бути не спрямовані на захист Брандового життя, а зведені до бажання припнути йому язика — у такому разі Бранд не має шансів дожити до світанку. Версія-то винахідлива, проте я не вірив у неї. Та й інші також. Принаймні ніхто не зголосився піти в бібліотеку й викинути звідти Джерарда. Через певний час підвелася й сіла біля мене Фіона.

— Я запропонувала єдине, що спало мені на думку, — мовила вона. — Сподіваюся, з того вийде щось хороше.

— Можливо, — відповів я.

— Бачу, ти додав особливу прикрасу до свого вбрання, — зауважила Фіона. Вона підняла Судний Камінь великим і вказівним пальцями та заходилася вивчати його.

Тоді підвела погляд.

— Ти можеш змусити його слухатися тебе? — поцікавилася сестра.

— Частково, — відповів я.

— Отже, знаєш, як налаштовувати його. Для цього потрібен Лабіринт, чи не так?

— Так. Ерік перед смертю розповів мені, як це зробити.

— Зрозуміло.

Вона відпустила кулон, знову сіла у крісло й перевела погляд на полум'я.

— Чи попереджав він тебе про нюанси поведінки з каменем? — запитала Фіона.

— Ні.

— Мені цікаво, чи Ерік навмисне так, чи це просто збіг обставин.

— Розумієш, він тоді був трохи зайнятим — помирав. І це суттєво скоротило час нашої розмови.

— Знаю. Мене лише хвилює: то його ненависть до тебе перевершила бажання втримати престол чи він просто не знав принципів дії Каменя?

— А що про це знаєш ти?

— Корвіне, подумай іще раз про Ерікову смерть. Мене там не було, коли це трапилось, однак я рано приїхала на похорон. Тіло помили, виголили й одягли при мені — тож я обстежила рани. Не вірю, що хоча б одна з них мала смертельний наслідок. На грудях було три поранення, але тільки одне могло зачепити медіастинальну зону...

— Одного достатньо, якщо...

— Зачекай, — вела вона далі. — Це було доволі складно, але я спробувала виміряти кут проникнення за допомогою скляної палички. Хотіла зробити надріз, одначе Каїн не дозволив би. І все одно не вірю, що його серце чи судини пошкоджено. Досі не пізно наказати зробити розтин, якщо хочеш, аби я дізналася більше. Не сумніваюся, що поранення і загальний стрес сприяли Еріковій смерті, але гадаю, що доконав його все ж таки камінь.

— Чому так вважаєш?

— Через певні зауваги, котрі висловив Дворкін, коли я вчилася в нього, — і дещо таке, що я помітила згодом. Дворкін казав, що Камінь дарує надзвичайні здібності, але водночас висмоктує життєву енергію власника. Чим довше ти носиш його, тим більше він витягне з тебе. Звернувши на це увагу, я підмітила, що тато одягав його надзвичайно рідко й ніколи не носив довго.

Мої думки повернулися до Еріка — в день, коли він помирав на схилі Колвіру, а навколо лютувала битва. Я пригадав, яким побачив його тоді: бліде обличчя, уривчасте дихання, кров на грудях... І Судний Камінь на ланцюжку, що пульсував, наче серце, поміж вологих складок його вбрання. Ніколи не бачив, щоб кулон поводився так раніше чи опісля. Я пригадав, як той блякнув і слабшав. А коли Ерік помер і я склав його руки на камені, та дивовижа зникла.

— Що ти знаєш про принципи його роботи? — поцікавивсь я у Фіони.

Вона похитала головою.

— Дворкін вважав це державною таємницею. Знаю про очевидне — контроль за погодою. А також я зробила певні висновки з татових зауваг. Він казав, що камінь якось пов'язаний із чи то підвищеним, чи то посиленим сприйняттям. Дворкін наводив його як приклад того, наскільки Лабіринт пронизує все, що дає нам силу — навіть Козирі містять Лабіринт, якщо довго і пильно придивлятись. А ще він говорив про кулон, коли розповідав про принципи збереження енергії: всі наші особливі сили мають свою ціну. Чим більша сила, тим більше потрібно віддати. Козирі — зовсім маленькі, однак навіть їхнє використання навіює втому. Прогулянки між Тінями, які використовують образ Лабіринту, наявний у нашій свідомості, потребують іще більше енергетичних затрат. Сам собою Лабіринт є величезним риштаком, що висмоктує енергію. Але Дворкін розповідав, що Камінь — вища іпостась того самого візерунка, і ціна за його використання зростає в рази.

Якщо це правда, ситуація давала змогу зазирнути в характер мого покійного і найменш