Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Якби не ти мене, я б уже сьогодні навідав тебе, брате, — в порозі зустрів гостя П'юро з якоюсь тривогою в очах. — Справи, Петре, спішать неймовірно і несуть події, непередбачувані й несподівані, — запропонувавши Янчукові табурет, всівся Аркадій у старий фотель. — Мене вчора викликали «пильні й безпомильні» у своє лігво, мусів підписати святе зобов'язання писати їм доноси про «ворогів народу», підписуючи їх кличкою, яку вони мені заготовили. Тож будь зі мною обережним і обачним!

— Підписав зобов'язання? — засумнівався Янчук. — Як це розуміти?

— Намаганням вижити і нічим більше! А тебе ще не викликали? — господар поставив чайник із водою на електроплитку. — Поп'ємо чаю...

— Бог милував поки-що! — Петро відчув холодок на душі.

— Отож бо, поки-що... Думаю, викличуть обов'язково, бо згадували твоє ім'я в розмові зі мною, звичайно, знаючи, що я тобі відкриюся і ти злякаєшся та також підпишеш...

— І як мені себе вести, брате?

— Не підписувати жодних зобов'язань! Ти ж із білим військовим квитком, як інвалід, тобі не те, що мені, ще й членові партії, — зітхнув господар, примовкнувши. — Чув, що якийсь наш Іванов викрав шістнадцять найвищих польських офіцерів на чолі з головнокомандуючим польською армією! А французьке радіо з Англії твердить, що в минулому році від Гітлера до Сталіна втекло п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, і ніхто не відає, де вони тепер та що з ними, — додав П'юро.

Чаювали мовчки, Аркадій пригощав гостя полуницями й печивом. День був похмурий, у задимленій кімнаті «ходики» на стіні дзвінко та лунко відбивали хвилини.

— Мушу десь надійно натимчас сховатися, узявши відпустку на роботі, бо йдуть поспільні арешти, правда, покищо військовиків — рябоконівців і тухачевців. До сутички фашизмів лишаються якісь тижні, дні чи й години... Ти мене не шукай, тим паче, що ця кватира під постійним наглядом сусідів, — на прощання П'юро обняв Янчука. — У тебе, гадаю, перспектива куди ліпша за мою, ще й завдяки каліцтву. Під претекстом викриття шпигунів та ворогів народу йде набір безкоштовної рабської сили на «будови століття», а який із тебе будівник?.. Ходи здоровий! Приховай надійно все, що може бути використано проти тебе: і на роботі, і вдома... Добре б і тобі самому десь приховатись, бо все може бути...

Повільно шкутильгаючи, Петро всю дорогу в Соснівку засмучено думав то про сповіщення в листі Фатіми, то про сказане Аркадієм. Останньому не дуже вірив: хто ж арештовуватиме військовиків на порозі війни, щоб використовувати їх в якості робочої сили?

Із поштової скриньки своєї квартири Янчук здивовано вийняв повістку з військкомату з викликом на завтра — з паспортом і військовим квитком до начальника особливого відділу, якому він колись давав підписку про нерозголошення даних про фінський фронт.

Як не намагався, програмний матеріал в пам'яті осідав погано, те ж повторилося й щодо читання енциклопедії. У Петровій свідомості домінували страх виклику за повісткою, пророкування й попередження Аркадія, а головне — непевність їх спільної з Лесею долі, коли справді скоро почнеться війна. Перекинувшись подумки на кохану наречену, Петро вже не міг думати ні про що інше, тож із тим і заснув.

— Ти міг би ще дослужити свій термін у рядах Червоної Армії, як нестройовик тепер, — наступного дня нагадав Янчукові замполіт у своїм кабінеті, проглядаючи його документи. — Порушення тобою попередження про нерозголошення військової таємниці тягне за собою кару, та, шкодуючи тебе, я візьму з тебе підписку вдруге, ще й про сповіщення мене про ворожі дії, якщо такі зауважиш деінде, — і положив заготовлений заздалегідь листок із текстом зобов'язання перед Петром.

— По-перше, я знятий з військового обліку, як інвалід другої групи, і ваш виклик розцінюю, як свавільний і злочинний. По-друге, я не порушував попередження про військову таємницю і ваше звинувачення вважаю наклепом. І по-третє, жодних підписок я вам не даватиму, бо не є вашим підлеглим, а маю свої прямі службові обов'язки по роботі, — виголосив Янчук продуману звечора відповідь політрукові.

— Ми всі зобов'язані служити батьківщині, і ти цього не забувай як комсомолець, що не відбув терміну служби, — погрозливо підвищив голос військовик.

— Я батьківщині послужив власного кров'ю і тепер служу на своїй роботі. Прошу вас не змушувати мене слугувати вам, ви для мене не батьківщина, а свавілець! — сталевим голосом відповів по роздумі Петро. — Я за вас вашої роботи виконувати не збираюся! — підвівся зі стільця.

— Ти мені тут не грубіянь! Сядь на місце! Я тобі не дозволяв вставати! — звівся, почервонівши, політрук.

— А мені вашого дозволу не потрібно, ви зловживаєте приміщенням військкомату, як своїм власним, — Янчук сховав у кишеню паспорт, військовий квиток і повістку, пішовши до дверей.

— Ти ще пошкодуєш, що так брутально повівся зі мною!

— Це ви пошкодуєте, як не схаменетеся! Я піду до військового прокурора й напишу про ваші наклепи ще й прокуророві військового округу! — демонстративно закрив за собою двері Янчук, тішачись, що, пішовши в наступ, таки налякав замполіта.

Бредучи додому, Петро згадував, як його обмакогонили, постригши чуба, як одягай в уніформу, обезособивши, як поставили в ряди їх, оступачених, одурманених і обмакотерених, як до змори змушували вправлятися коло макетів та манекенів, як до знетям'я годували політбесідами у казармі-кошарі, дурманячи й позбавляючи їх людської гідності... Він сам собі не вірив, що оте все пережив і лишився людиною, хай і скаліченою. Армія з її муштрами й бесідами йому пригадалася тюрмою, а країна, імперність якої відновив Ленін, повернувши владу в болото утопій і тоталітаризму, уявилася ще більшою тюрмою — народів. «Владу імперії в руки вождя — сатрапа, ката й дикуна. Навіть семінарії ж не скінчив!» — пронеслася думка.

Янчукові стосунки з військкоматом повторилися таки того ж тижня. Знову отримав повістку, підписану уже військовим комісаром Видриганом, із вимогою з'явитися на медкомісію, яку йому довелося відбути і яка кінцево підтвердила його інвалідність та закріпила за ним статус «не військовозобов'язаного». При його