Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Як тільки молитва закінчилась і дівчата випросталися, посміялися й стали розбиватися на розмовні групки (і Джада, Дон і Дарсі теж, очевидно, розмовляли про Гаррієт, склавши руки на грудях та вороже зиркаючи через галявину в її напрямку), Мел (у тенісному козирку, з мазком цинкового оксиду на носі) схопила Гаррієт за комір.

— Про плавання забудь. Тебе Венси хочуть бачити.

Гаррієт спробувала приховати розпач.

— У кабінеті, — повідомила Мел і провела язиком собі по брекетах. Вона дивилася Гаррієт над головою — безперечно, шукала очима преславного Зака, хвилювалася, що він утече в хлопчачий табір, і словом з нею не перекинувшись.

Гаррієт кивнула й спробувала вдати байдужу. Що вони їй зроблять? Змусять цілий день сидіти у віґвамі наодинці?

— Чуєш, — гукнула їй у спину Мел — вона вже помітила Зака, піднесла руку й пробиралася до нього повз дівчат, — якщо закінчиш із Венсами до початку біблійного уроку, то просто виходь на тенісний корт і позаймайся з групою, що прийде на десяту, добре?

Сосни були темні й дарували приємний перепочинок від вибіленої сонцем ясності «каплиці», а стежка серед лісу — м’яка й клеювата. Гаррієт ішла, не підіймаючи голови. «Швидко вийшло», — подумала вона. Хоч Джада розбійниця й хуліганка, Гаррієт і не думала, що вона ще й ябеда.

Та хтозна? Може, нічого страшного. Може, доктор Венс вирішив витягнути її, як він висловлювався, на «сеанс» (там він повторював численні вірші з Біблії про Послух, а тоді запитував, чи прийняла Гаррієт Ісуса як свого особистого спасителя). Або, може, він хотів розпитати її про фігурку із «Зоряних воєн». (Два дні тому він скликав весь табір, і хлопців, і дівчат, і з годину кричав на них, бо хтось — так він сказав — украв фігурку із «Зоря­них воєн», яка належала Брентлі, його вередливому сину дитсадкового віку.)

Або, може, їй подзвонили. Телефон стояв у кабінеті доктора Венса. Але хто б їй дзвонив? Гелі?

«Може, це з поліції, — млосно подумала вона, — може, вони знайшли возик». І спробувала викинути цю думку з голови.

Вона сторожко вийшла з лісу. Біля контори, поруч із мікроавтобусом і універсалом доктора Венса стояла машина з дилерськими номерами — «Шевроле Даяла». Не встигла Гаррієт загадатися, як це її стосується, коли двері контори відчинилися, і під мелодійний акомпанемент музики вітру звідти вийшов доктор Венс, а за ним — Еді.

Гаррієт аж остовпіла від шоку. Еді змінилася — була виснажена, пригнічена, — і на мить Гаррієт здалося, чи вона нічого не сплута­ла, але ні, це справді була Еді: вона просто вдягнула пару старих окулярів, до яких Гаррієт не звикла, з чорною чоловічою оправою, що видавалася занадто масивною для її обличчя й робила її блідою.

Доктор Венс помітив Гаррієт і помахав їй: обома руками, ніби з іншого боку повного стадіону. Гаррієт не хотілося підходити. Вона припустила, що опинилась у справжній халепі, кепській халепі, — але тоді її побачила й Еді, усміхнулася: і якось (може, через окуляри?) вона мала вигляд колишньої Еді, доісторичної, Еді з коробки у формі серця, яка свистіла й кидала Робінові бейсбольні м’ячі під примарним кодахромним124 небом.

— Готтентот125, — гукнула вона.

Доктор Венс зі стриманою доброзичливістю відступив, коли Гаррієт — розриваючись від любові через улюблене старе прі­звисько, яке чула так рідко, — кинулася по засипаній гравієм галя­вині; а Еді присіла (спритно, по-солдатськи) і цмокнула її в щоку.

— Так, мем! Страшенно рада бачити бабусю! — загорлав доктор Венс, закочуючи очі й гойдаючись на підборах. Він говорив із неземною теплотою, але водночас так, ніби роздумував про щось інше.

— Гаррієт, — сказала Еді, — це всі твої речі? — і Гаррієт по­бачила на гравії в Еді під ногами свою валізу, наплічник і тенісну ракетку.

Після ледь помітної спантеличеної паузи — під час якої вона не звернула увагу на свої речі на землі, — Гаррієт сказала:

— У тебе нові окуляри.

— Старі. То машина нова. — Еді кивнула на новий автомобіль, що стояв біля Венсового. — Якщо маєш ще щось у будиночку, то збігай забери.

— А де твоя машина?

— Неважливо. Біжи-біжи.

Гаррієт — не з тих, хто заглядатиме дарованому коню в зуби — поквапилася геть. Її зовсім ошелешив порятунок, звідки вона його зовсім не чекала; особливо через те, що вона була готова кидатися Еді в ноги, молити й кричати, щоб її забрали додому.

Окрім кількох мистецьких проєктів, яких їй не хотілося (не­охайна прихватка, декупажна коробка для олівців, яка поки не висохла), єдине, що Гаррієт мала забрати, то свої сандалі для душу й рушники. Хтось поцупив її рушник і пішов плавати, тож вона взяла другий і побігла назад до контори доктора Венса.

Той завантажував багажник нової машини Еді, і Гаррієт щойно тепер помітила, що сама Еді рухається трохи напружено.

«Може, щось з Ідою», — зненацька спало на думку Гаррієт. Може, Іда вирішила не звільнятися. Або востаннє перед від’їздом вирішила з нею побачитися. Та Гаррієт знала, що ні те, ні інше не може бути правдою.

Еді підозріливо роздивлялася її.

— Я думала, у тебе два рушники.

— Ні, мем. — Вона помітила біля основи ніздрі в Еді слід якоїсь темної спіклої речовини: тютюн? Тютюн нюхає Честер.

Перш ніж вона сіла в машину, доктор Венс підійшов до неї і — боком, між Гаррієт і дверцятами — нахилився й подав їй руку.