Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Але дзвін був тільки початком, сер.

— О! — з легким роздратуванням видихнув Стрейндж. — Дуже добре. Продовжуйте.

— Я піднявся схилом високо вгору і вже бачив верхівку Валу. Він поріс кривими деревами, а в розломах стриміли хиткі камені. Я поглянув на схід і побачив, як уздовж Валу в мій бік дуже швидко йде леді…

— Леді!

— Я дуже ясно бачив її. Вітер шарпав розпущене волосся, куйовдив пасма. — М-р Гайд здійняв руки, щоб показати, як майоріло волосся леді у хуртовині. — Здається, я її покликав. І я певен: вона повернула голову і глянула на мене, але не спинилася і навіть не сповільнила крок. Вона так і йшла вздовж Валу, а сніг і далі привидом вихрився навколо неї. На жінці була тільки чорна сукня. Ні шалі. Ні пелерини. Я дуже злякався. Вирішив, що її спіткала якась жахлива пригода. Тому помчав схилом так швидко, як тільки був здатен мій бідний кінь. Я намагався не втрачати ту леді з поля зору, але вітер сипав мені снігом в очі. Коли я дістався Валу, жінки ніде не було. Я поїздив вздовж стіни туди-сюди. Шукав і кричав до хрипоти. Я був певен, що жінка впала під завалами каменів, чи її замело снігом, або вона застрягла в якійсь кролячій норі. Чи може, її забрав той, хто заподіяв їй лихо.

— Лихо?

— Сер, я припустив, що на Вал її привів той, хто бажав їй зла. Часом такі страшні речі трапляються.

— Ви впізнали ту леді?

— Так, сер.

— Хто то була?

— Місис Стрейндж.

На мить запала тиша.

— Але це неможливо, — приголомшено мовив Стрейндж. — Містере Гайде, якби з місис Стрейндж трапилася якась біда, запевняю, мені би про це сказали. Я не настільки запорпався у свої книжки. Перепрошую, містере Гайде, але ви помиляєтеся. Ким би не була та бідна жінка, вона не місис Стрейндж.

Містер Гайд похитав головою.

— Сер, якби в Шрусбері чи Ладлоу я побачив вас, то міг би й не впізнати відразу. Але батько місис Стрейндж був молодшим священником нашого приходу сорок сім років. Я знаю місис Стрейндж — тоді ще міс Вудгоуп — відколи вона малим дитям робила перші кроки церковним двором Кланбері. Ще до того, як вона поглянула на мене, я впізнав її. Впізнав по фігурі, ході, по всьому.

— Що ви зробили після того, як жінка зникла?

— Я відразу примчав сюди, але ваш слуга мене не впустив.

— Джеремі? Той, із яким ви щойно говорили?

— Так. Він сказав, що з місис Стрейндж усе гаразд. Зізнаюся, я йому не повірив, тому обійшов будинок, зазираючи в усі вікна, поки не побачив, що ваша дружина сидить тут, на цьому самому дивані. — Й м-р Гайд додав: — Вона була вбрана у світло-блакитну сукню, а зовсім не в чорну.

— Що ж, нічого дивного в цьому немає. Місис Стрейндж ніколи не носить чорне. Це не той колір, який би я волів бачити на молодій жінці.

М-р Гайд похитав головою і насупився.

— Хотів би я переконати вас у тому, що бачив. Але розумію: мені це не вдасться.

— А я хотів би пояснити, що з вами трапилося. Але мені це не вдасться.

Чоловіки потисли руки на прощання. М-р Гайд, врочисто поглянувши на господаря садиби, сказав:

— Містере Стрейндже, я ніколи не бажав їй зла. Я вдячний небу, що з нею все гаразд.

Маг злегка вклонився:

— І ми подбаємо, щоб так було й надалі.

Коли двері за м-ром Гайдом зачинилися, Стрейндж якусь мить постояв, а тоді пішов шукати Джеремі.

— Чому ти не сказав мені, що він уже приходив?

Слуга насмішкувато чмихнув.

— Повірте, сер, я чудово розумію, що через таку маячню вас не варто турбувати! Леді в чорній сукні, що блукає серед хурделиці!

— Сподіваюся, ти не був із ним надто грубим.

— Я, сер? Звісно, ні.

— Можливо, він випив зайвого. Гадаю, так воно й було. Припускаю, що вони з Девідом Евансом відсвяткували успішне укладання угоди.

Джеремі насупився.

— Сумніваюся, сер. Девід Еванс — методистський проповідник.

— Он як! Твоя правда. До того ж, по щирості, все це не надто схоже на п’яну галюцинацію. Радше нагадує видіння курця опіуму, який начитався романів місис Редкліфф.

Стрейндж відчув, що візит м-ра Гайда збентежив його. Спокій відбирала навіть думка про те, що Арабелла — хай вигадана, уявна Арабелла — загубилася серед снігів і блукала між пагорбів. Стрейндж не міг позбутися спогадів про матір, яка втекла на ті самі пагорби від жалів нещасливого шлюбу, підхопила застуду під час грози й померла.

Того ж дня за вечерею м-р Стрейндж звернувся до Арабелли:

— Я сьогодні бачився з містером Гайдом. Він певен, що бачив, як ти минулого вівторка ходила біля Валу у завірюху.

— Ні!

— Так!

— Бідолашний чоловік. Він, мабуть, неабияк злякався.

— Певно, що так.

— Я неодмінно навідаю містера та місис Гайд, коли приїде Генрі.

— Здається, ти намірилася навідати всіх у Шропширі, коли приїде Генрі, — зауважив Стрейндж. — Сподіваюся, ти не розчаруєшся.

— Розчаруюся? Про що ти?

— Погода нині кепська.

— Тоді попросимо Гарріса їхати повільно й обережно. Хоча він завжди так робить. До того ж, Шпак — дуже спокійний кінь. Треба щоб добряче насипало снігу й граду, аби його налякати. Він не з лякливих. Окрім того, сам знаєш, що є люди, яких Генрі просто повинен відвідати. Вони дуже засмутяться, якщо він цього не зробить. Дженні та Алвен — двоє старих слуг мого батька. Вони тільки й говорять, що про приїзд Генрі. Минуло п’ять років, відколи вони бачили його востаннє. Сердешні навряд чи протягнуть ще п’ять років.

— Добре! Дуже добре. Я лише кажу, що погода може погіршитися. От і все.

Одначе все було не так уже й добре. Стрейндж боявся, що Арабелла покладає завеликі надії на цей візит. Після весілля вона рідко бачилася з братом. На Сого-сквер він приїжджав нечасто, а коли все ж навідувався, то гостював не так довго, як би їй хотілося. Проте його приїзд на Різдво мав відновити їхню колишню приязнь. Брат і сестра будуть разом там, де минуло їхнє дитинство. Генрі пообіцяв, що лишиться майже на місяць.

Генрі приїхав, і спершу здалося, що всі Арабеллині найзаповітніші бажання справдилися. За вечерею точилася дуже жвава бесіда. Генрі мав безліч новин про Ґрейт-Гізерден, нортгемптонширське село, де він служив приходським священником[275].

Ґрейт-Гізерден — село велике і заможне. Там жило кілька джентльменів із родинами. Генрі пишався поважним становищем, яке посів