Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Та не подумайте, ніби ми нехтуємо доброчинністю. У нас дуже завзята громада. Багато нужденних потребують допомоги. Позавчора я навідався до однієї бідної родини і побачив, що до них уже приїхала міс Воткінс, роздала гроші й добрі поради. Міс Воткінс — дуже співчутлива юна леді.

Тут Генрі змовк, очікуючи, що хтось щось скаже.

Стрейндж дивився недомислено, аж раптом його осяяла думка.

— О, Генрі, щиро прошу пробачення. Мабуть, ти вважаєш нас вкрай недбалими. Ти п’ять разів за десять хвилин згадав про міс Воткінс, а ми з Белл нічого не спитали про неї. Холодне вельське повітря заморожує голову, і ми сьогодні трохи заповільні. Однак, я вже прийшов до тями і готовий розпитувати тебе про цю леді, скільки ти сам забажаєш. Вона білявка чи чорнявка? Смаглява чи бліда? Надає перевагу піаніно чи арфі? Які книжки вона любить?

Генрі — запідозривши, що Стрейндж його дражнить — насупився і, здається, мав намір більше не згадувати ту леді.

Арабелла кинула на чоловіка холодний погляд і, взявшися м’якше розпитувати Генрі, скоро вивідала таке: міс Воткінс лише нещодавно переїхала до Ґрейт-Гізердена; хрестили її іменем Софронія; вона мешкає зі своїми опікунами, м-ром та місис Свунферст (що приходилися їй далекими родичами); вона любить книжки (хоча Генрі й не зміг сказати, які саме), її улюблений колір — жовтий, а от ананаси їй геть не до смаку.

— Яка ж вона з себе? Гарненька? — запитав Стрейндж.

Від цього питання Генрі, вочевидь, зніяковів.

— Ні, міс Воткінс не вважають першою красунею. Але, пізнавши її ближче, ти розумієш, що насправді важить. Люди обох статей, які виглядають вкрай невиразно при першому знайомстві, з часом можуть розкрити свою красу. Глибокий розум, гарні манери та добрий норов — ось ті риси, які можуть втішити чоловіка значно більше за звичайну скороминущу вроду.

Стрейндж із Арабеллою трохи здивувалися цій промові. По короткій паузі Стрейндж запитав:

— Статки?

Генрі тріумфував:

— Десять тисяч фунтів.

— Мій любий Генрі! — скрикнув Стрейндж.

Пізніше, лишившись із дружиною на самоті, маг сказав:

— Наскільки я розумію, Генрі можна привітати з розумним вибором. Він, здається, першим запримітив цю леді. Вочевидь, її не надто діймають залицяльники. Певно, є щось таке в її поставі чи лиці, що захищає від надмірного обожнювання.

— Але я не думаю, що вся справа в грошах, — обстала за брата Арабелла. — Має бути й прихильність. Інакше Генрі б і не подумав про таке.

— О, без сумніву, — відповів Стрейндж, — Генрі — гарний хлопець. Та й, до того ж, я не втручаюся, як ти знаєш.

— Ти посміхаєшся, хоч і не маєш на це права. Свого часу я була так само розумна, як і Генрі. Ніхто б і не подумав, що з тобою — з твоїм довгим носом та нестерпним характером — можна побратися, аж доки цього не зробила я.

— Твоя правда, — замислено відповів Стрейндж. — Я й забув. Це ваша сімейна вада.

Наступного дня Стрейндж працював у бібліотеці, а Генрі й Арабелла поїхали в гості до Дженні й Алвена. Однак радість перших днів минула дуже швидко. Арабелла збагнула, що у них з братом лишилося дуже мало спільного. Останні сім років Генрі провів у невеликому селі. А вона натомість жила в Лондоні і зблизька спостерігала за найвизначнішими подіями останніх років. Вона дружила не з одним міністром, була знайома з прем’єр-міністром і кілька разів танцювала з лордом Веллінґтоном. Арабелла зустрічалася з синами короля, вклонялася принцесам і завжди могла розраховувати на усмішку та миле слівце принца-регента, коли приїжджала в Карлтон-Гаус. І це не кажучи вже про її знайомство з усіма причетними до славетного відродження англійської магії.

Проте якщо Арабелла з великою охотою слухала братові новини, його мало цікавило те, що розповідала вона. Її розповіді про лондонське життя викликали у Генрі лише ввічливе: «О, справді?» Якось Арабелла розповідала про свою розмову з герцогом Веллінґтоном, а брат дивився на неї здійнявши брову і м’яко всміхаючись. Його вигляд та посмішка ясно промовляли: «Я тобі не вірю». Таке ставлення дуже ранило Арабеллу. Вона не вважала, що вихваляється, — такі зустрічі були звичною частиною її лондонського життя. Арабеллу вразив здогад: її саму листи брата тішили, а от йому відповіді сестри видавалися нудними та чванькуватими.

А тим часом сердешний Генрі мучився власними гризотами. Ще хлопчиком він щиро любив Ешфейр-Гаус. Арабеллиного брата однаково вражали розміри та розташування маєтку, і вплив, який мав його власник в околицях Клана. Юнаком він завжди з нетерпінням чекав на день, коли Джонатан Стрейндж успадкує Ешфейр-Гаус і сам Генрі зможе приїжджати сюди у поважній ролі — Друга Господаря Дому. А тепер, коли все бажане здійснилося, він виявив, що нітрохи не тішиться перебуванню тут. Ешфейр значно поступався багатьом садибам, які Генрі бачив за минулі роки. Фронтонів у ньому було не менше, ніж вікон. Усі кімнати дивної форми, з низькими стелями. Багато поколінь мешканці дому розташовували вікна там, де було до смаку саме їм, нітрохи не замислюючись про загальний вигляд будинку, та й самі вікна — усі до одного — поринали в тінь троянд і плюща, які вкривали стіни. Це був старомодний будинок: за висловом самого Стрейнджа, будинок, у якому би залюбки скніла героїня якого-небудь роману.

В околицях Ґрейт-Гізердена нещодавно полагодили декілька будинків, а також звели низку нових елегантних котеджів для леді й джентльменів, які бажали тихого сільського життя, тому — або через нездатність перестати без упину розмовляти про свою паству, або через можливість близького одруження, яка заполонила думки Генрі всілякими домашніми покращеннями, — Арабеллин брат просто не міг стриматися й постійно роздавав Стрейнджеві поради. Особливо його засмучувало розташування кінного двору, який «доводиться проминати, щоб дістатися до південної частини парку й фруктового саду». Генрі сказав Срейнджеві:

— Ти міг би залегко знести його і наново збудувати деінде.

Маг нічого на те не відповів, але натомість ураз звернувся до дружини:

— Люба, сподіваюся, тобі подобається цей дім? Боюся, мені ніколи раніше не спадало на думку запитати тебе. Якщо він тобі не до душі, то одне твоє слово — й ми негайно переїдемо в інше місце!

Арабелла засміялася і запевнила, що дім її цілковито влаштовує.

— І мені шкода, Генрі, але місце кінного двору влаштовує мене не менше, ніж усе решта.

Генрі спробував знову:

— Але, звісно ж, ти погодишся, що можна значно покращити обійстя, просто зрубавши он ті дерева, які скупчилися навколо будинку й