Читати книгу - "Щиголь"

прилаштуємо його в параолімпійську команду і він там усіх розтрощить. А проте він чимало годин ходив на яхті, Бог свідок, і я подумав, що добре буде мати зайву людину на борту, тим більше що з тата ніякої користі не було. Ми легко могли впоратися з управлінням — усе було гаразд, і все мало бути гаразд, проте я мусив би подивитися на небо, а я не подивився, і раптом повіяв вітер, ми спробували зарифити головне вітрило, а тато тим часом вимахував руками і щось кричав про порожній простір між зорями, одне слово, базікав свою звичну беліберду, а коли накотилася хвиля, він утратив рівновагу й випав за борт. Ми намагалися витягти його назад, у човен, Енді та я, а тоді яхта стала під небезпечним кутом, височенна хвиля, одна з тих крутих запінених хвиль, які накочуються нізвідки, обвалилася на нас, і наше судно перекинулося. Не можна навіть сказати, що вода була надто холодна, але п’ятдесят три градуси за Фаренгейтом[135] — це досить, щоб переохолодитись, якщо залишатися в такій воді надто довго, а ми, на жаль, у ній довго перебували, і насамперед це стосувалося тата, який, схоже, вже літав у стратосфері…

За спиною Платта з’явилася наша балакуча офіціантка зі студенток коледжу, готова запитати, чи нам принести чогось іще, я зловив її погляд і злегка похитав головою — мовляв, нічого не треба.

— Саме переохолодження й згубило тата. Він зовсім схуд, на ньому зовсім не залишилося жиру, тож для нього вистачило години перебування в такій воді, борсання за такої температури. Тепло втрачається швидше, якщо не перебувати в цілковитій нерухомості. Що ж до Енді, — Платт, здається, відчув, що офіціантка неподалік, і підняв два пальці, замовляючи ще дві порції напоїв, — то знайшли його рятувальний жилет, він так і плив за яхтою, приєднаний до рятувального троса.

— О Боже.

— Коли Енді опинився у воді, жилет, певно, зісковзнув йому через голову. Там є такий ремінець, який треба закріпляти в промежині, — трохи незручно, ніхто цього не любить, — і ось рятувальний жилет Енді, пливе за яхтою, надійно прикріплений до троса, а цей малий придурок, мабуть, не застебнувся як годиться. Тобто, — його голос залунав гучніше, — як завжди. Не захотів морочитися, щоб надійно закріпити ту штуку. Він завжди був таким тупим телепнем…

Я нервово зиркнув на офіціантку, усвідомлюючи, як гучно тепер заговорив Платт.

— Боже! — Платт несподівано рвучко відсунувся від столу. — Як же огидно я завжди поводився з Енді. Як абсолютний мерзотник.

Та ні, Платте, ти перебільшуєш, хотів був сказати я, але це було б цілковитою неправдою.

Він подивився на мене й похитав головою.

— Я хочу сказати, Боже… — Його очі дивилися порожнім поглядом, як у пілотів гелікоптерів «Г’юї» в комп’ютерній грі («Десантники ІІ. Вторгнення в Камбоджу»), в яку ми любили грати з Енді. — Я згадую про те, що витворяв із ним, я ніколи собі цього не пробачу, ніколи.

— Ех, — сказав я після ніякової паузи, дивлячись на руки Платта з великими кісточками, які лежали на столі долонями вниз, — руки, що навіть після стількох років мали брутальний вигляд, несли на собі відбиток колишньої жорстокості. Хоч нам обом добре діставалося в школі, знущання Платта з Енді — винахідливі, грайливі, садистські — межували зі справжніми тортурами: він плював у тарілку Енді, ламав і знищував його іграшки, більше того — залишав мертвих рибок з акваріуму й фотографії розтятих трупів з Інтернету в нього на подушці, скидав із нього ковдру й мочився на нього, коли той спав (а потім кричав: «Андроїд обісцявся!»), запихав його голову під воду у ванні в стилі Абу-Ґрейб[136], тицяв його обличчям у пісок на гральному майданчику, а Енді плакав і намагався дихати. Тримав інгалятор над його головою, поки той плакав, і питав: «Добре тобі? Добре?» Була також страшна історія про Платта й пояс, про горище в якомусь сільському домі, зв’язані руки й накинутий на шию зашморг, потворна сцена. «Він задушив би мене, — пригадував Енді своїм байдужим, безвиразним голосом, — якби нянька не почула, як я стукав ногами по підлозі».

Легкий весняний дощ барабанив по шибках бару. Платт подивився вниз на порожній келих, потім угору.

— Ходімо, провідаєш матір, — сказав він. — Я знаю, вона справді хоче побачити тебе.

— Зараз? — запитав я, зрозумівши, що він має на увазі цю хвилину.

— О, ходімо, будь ласка. Якщо не тепер, то згодом. Але не обіцяй, як ото зазвичай обіцяють, коли зустрінуться на вулиці. Для неї це означатиме багато.

— Ну, розумієш…

Тепер була моя черга подивитися на годинник. У мене були ще деякі справи, насправді я мав їх чимало в голові, й серед них деякі дуже нагальні, але наближався вечір, горілка розтопила мою свідомість, день закінчувався.

— Будь ласка, — сказав він, махнувши рукою, щоб принесли чек. — Вона ніколи мені не пробачить, якщо довідається, що я зустрів тебе й дозволив тобі піти. Зайди бодай на хвилинку.

ІІІ

Увійшовши у фойє, я наче повернувся в дитинство: китайська порцеляна, освітлені пейзажі на стінах, затінені шовковими абажурами неяскраві лампи, усе таке саме, яким було тоді, коли містер Барбур відчинив мені двері в ніч, коли померла моя мати.

— Не сюди, не сюди, — сказав Платт, коли я за звичкою пройшов повз кругле дзеркало-ілюмінатор і попрямував до вітальні. — Он туди. — Він повів мене в задню частину помешкання. — У нас тут тепер по-простому, мама зазвичай приймає людей там, якщо взагалі погоджується когось бачити.

У ті давні дні я ніколи не бував так близько до внутрішнього святилища місіс Барбур, та коли ми наблизилися, запах її парфумів — безпомилково вгадуваний аромат білих квітів, що ховають у собі пилкову сухість, — майнув, наче фіранка над відчиненим вікном.

— Вона більше не виходить, як колись виходила, — спокійно повідомив Платт. — Не влаштовує тих великих обідів та вечірок — може, раз на тиждень когось запрошує на чай або йде обідати до подруги. Але це й усе.

Платт постукав у двері й прислухався.

— Мамо? — покликав він і, почувши невиразну відповідь, відчинив двері на вузьку шпаринку. — Я привів до тебе гостя. Ти ніколи не вгадаєш, кого я зустрів на вулиці…

Кімната була величезна, облаштована в персикових тонах, які полюбляли старі леді у 1980-х роках. Відразу біля входу була міні-вітальня, де стояли канапа і м’які крісла, було чимало різних дрібничок, гаптовані диванні подушки, дев’ять або десять картин Старих Майстрів: «Утеча до Єгипту», «Яків і янгол», переважно Рембрандтова школа,