Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Астальдо 📚 - Українською

Читати книгу - "Астальдо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Астальдо" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 150 151 152 ... 192
Перейти на сторінку:
ім’я вашого тата? А яким він був? Таким як князь Фінголфін?

— Я любив його, — сказав Майтімо, — тому не можу оповісти тобі, яким він був… Я просто його любив…

— Це добре, — сказав серйозно малий Ельда, — я теж люблю тата. Просто люблю… І вдячний вам за дар.

Драконів шолом зостався в Ломіоні. Фіндекано примістив його на почесне місце і час від часу милувався роботою умільців-Кгазад, однак шолом так і залишився тільки прикрасою його бенкетної зали.

Мирні дні і роки минали, текли, немов вода в ріках Белеріанду… Фіндекано навідував родичів, писав вірші, закінчив облаштовувати замковий сад, привівши нарешті до ладу водограйчики і скульптури… У нього вже була власна книгозбірня — менша, ніж у Нарготронді, але все ж таки… На березі Хіселіну з’явився мисливський будиночок, а радше — невеличкий літній палац. Будували його і прикрашали лучники-Нолдор на чолі з Алмареа, які охоче згадували про приваби творчої праці в годину миру.

Єдиною тривогою останніх років було зникнення Арельде… Князя Дор-Ломіну викликав до палантиру затривожений Туракано. Він оповів, що сестрі таки набридло жити в потаєному місті, і вона захотіла відвідати Гітлум…

— Однак, — похмуро оповідав Турондо, — дорогою вона змінила задум, і захотіла навідати цього красунчика Туркафінве… От не думав, що вона і досі тужить за ним…

— Вона — його посестра, — нагадав князь Дор-Ломіну.

— Словом, вона намагалася проїхати через Доріат — її не впустила варта… Як прокляту Нолде… Як огидно — вони вказали їй шлях через Еред-Горгорат, де навіть вістові-Нолдор їздити бояться. Охоронці з її супроводу говорять, що на них напали якісь страхіття… В тих краях могло статися всяке, ясна річ. Арельде зникла — супровід загубив її.

Фіндекано говорив щось про сподівання, про еstel, потішав Туракано як міг, але той понуро дивився перед собою.

— Вона, — сказав, — єдине, що зосталося від моєї родини. Ви з батьком зреклися мене.

— Я ніколи не зрікався тебе, Турондо, — лагідно мовив Фіндекано.

— Це лише слова.

— Ні, це правда, брате…

— А батько… Батько…

— Крижаний гнів довго тане… Терпи і вір…

— Вам дійсно… не надто тяжко…без мене і моїх воїнів?

— Ми протримаємося, Турондо.

— Як твоя жона? А син?

— Всі здорові… Я маю ще одне дитя…

— Щасливий… Сповісти мене, якщо дізнаєшся щось про Арельде. Я поставлю сторожу біля палантиру.

З того часу Туракано почав хоч зрідка, а спілкуватись зі старшим братом. Фіндекано не нагадав йому про жорстокі слова, кинуті колись у Віньямарі. Хоча не забув тих слів, як нічого не забував. Не забув, але зміг вибачити молодшому його жорстокість і байдужість до справи рушення. Тим більше, що подібна байдужість поволі огортала всіх — Нолдор обжилися на новому місці, і всі, окрім порубіжників, були впевнені, що так буде завжди. Лише князь Нолофінве прагнув не вичікування — наступу, але підтримували його тільки відважні дортоніонці: Ангарато та Айканаро. Руссандол теж був за війну, однак його брати трохи розледачіли душею, і багряний вогонь, успадкований від Феанаро, вже не палав, а потиху тлів в їхніх серцях. Вже не пекла їх Обітниця — адже до кінця світу було так далеко, а життя в Ендоре таким привабливим… Сам же Великий Князь, хоча і бажав війни, однак розрахував, що для неї потрібно значно більше війська, а діти у Ельдар народжувались нечасто і росли та мужніли дуже повільно.

Якось Майтімо, під час чергової розмови по палантиру в годину заходу Анари, оповів Фіндекано цікаву новину. Фінарато нарешті зустрів отих загадкових firi — Смертних, про яких поміж Ельдар ходило стільки пліток та чуток.

— Можеш заспокоїтися, мій Астальдо, — посміювався Руссандол кутиком рота, — вони — не орки, принаймні з виду. Я їздив до Східного Белеріанду дивитися на цих істот — поміж них трапляються доволі симпатичні особи… І треба ж, що пощастило саме Фінарато — ми якраз полювали втрьох: він, я та Макалауре, і наш Інголемо відбився від нашого загону…

— Він і досі полює на вовків? — спитав Фіндекано.

— Виключно, побратиме… То з ножем, то голіруч… В його нарготрондській спочивальні вся підлога встелена вовчими шкурами. А цього разу йому набридло ганяти з нами по лісі, і він помандрував сам… Бідолашним firi пощастило — Фінарато є красенем, та ще й розумником, вони одразу ж прийняли його за божество лісу… Уяви собі, що б було, якби їх віднайшов рудий…

— …насмішник Майтімо, — продовжив Фіндекано, сміючись, — принаймні, ти розвинув би у них почуття гумору…

— О, так, ну а Фінарато хоче розвинути їхній розум. Він просто у захваті — наш Інголемо.

— Але на що ж вони схожі?

— Схожі? Трохи на нас, а трохи на Наугрім — принаймні у багатьох чоловіків є бороди, або якісь інші прикраси з волосся на обличчі. Юнаків же часто можна відріжнити від нас лише за формою вух.

— Вуха?

— Авжеж… У firi вони округлі. Це трохи незвично, але у панночок навіть вражає. Статури firi бувають ріжної — трапляються і високі красені, і окоренкуваті черевані, схожі на Наугрім. Того я і говорю, що вони нагадують обидві раси… У них є вожді, є подоба війська… Є оповіді про те, як вони прокинулися десь на сході в годину, коли Анара зійшла на небо… Вони звуть її Сонцем і поклоняються, як божеству. А втім — розпитай Фінарато, він зараз захоплено вивчає їхні легенди.

— Ну, а ти що можеш сказати про цих істот?

Майтімо звів брови, хотів, напевне, віджартуватись, але потім мовив серйозно:

— Знаєш, я не в захваті… Звичайно вони можуть стати союзниками, і непоганими союзниками, однак… В них є щось і від… Від третьої раси…

— Від орків? Але ти говорив…

— Не ззовні… Щось в глибинах духу… Я це відчуваю, можливо відчуває і Фінарато, тільки наш мудрець впевнений в тому, що здатний це зітерти. Але я сам затаврований Прокляттям і Обітницею… і ще Ангбандом, побратиме, це тавро на мені теж… до кінця світу, як і два інших. Рудий насмішник Майтімо, все так — але ночами мені сниться Залізне Пекло, і я прошу когось з братів лягти поруч, і тримаю родича за руку, і лише так можу заснути. А коли вся рідня на Порубіжжі — то дивлюсь на малювання з тебе, я зробив його вже давно, мій Астальдо, і розмовляю з тобою до ранку.

— О, Майтімо, — безпомічно сказав Фіндекано, — але ж є палантир… В будь-який час…

— Щоб я будив тебе щоразу, коли мені присниться поганий сон? І хто ж опісля цього назве мене розумним Нолдо? Та я відволікся… Словом, оці

1 ... 150 151 152 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"