Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

— Отам бачив, — відказав англієць, наставивши кістяну руку на схід, ніби підзорну трубу, і з жалем дивлячись понад нею в той бік. — Отам, на екваторі, торік.

— І це він забрав твою руку, правда? — спитав Ахав, зіпершись рукою на англійцеве плече і зсовуючись із кабестана.

— Атож. Принаймні це через нього я позбувся її. І ти своєї ноги?

— Ану розкажи! — попросив Ахав. — Як воно сталося?

— Того разу вперше в житті заплив на ті угіддя, — почав англійський капітан. — Я тоді ще й не чув про Білого Кита. Ну, одного дня побачили ми табунець із чотирьох чи п’яти кашалотів і спустили човни. Я на своєму загарпунив одного. То був справдешній цирковий кінь: як почав тягати нас по колу, то вся моя команда мусила посідати на зовнішній борт — урівноважувати човен, щоб не перекинувся. І раптом із морської безодні вистрілює в повітря величезний кашалот із молочно-білою головою й горбом, увесь покритий зморшками та рубцями…

— То він, то він був! — раптом вигукнув Ахав, що доти слухав, затамувавши дух.

— А в правому боці у нього, коло плавця, стриміло кілька гарпунів.

— Так, так! То мої! То мої гарпуни! — тріумфально заволав Ахав. — Ну, далі, далі!

— То не перебивай, коли хочеш почути далі, — добродушно відказав англієць. — Так ось, цей старезний дідуган з білою головою й горбом, весь у піні, вривається тоді в середину табунця і давай шалено рвати зубами мою гарпунну линву!

— Так, так, розумію! Він хотів перегризти її, звільнити загарпуненого — то його давні штучки, я його знаю!

— Як воно достеменно сталось, — вів далі однорукий капітан, — я вже не можу сказати, та коли він перекусив ту линву, кінець її, видно, застряг у нього між зубами, чи що, — ми тоді не добачили. І коли ми потягли її на себе, то врізались йому прямо в горб! А той перший кит чкурнув у навітряний бік, махаючи хвостом. Ну, я бачу, що вийшло таке діло, а цей кит розкішний, величезний — зроду такого не бачив, їй же богу, — і вирішив добути його, хоча він був розлючений страшенно. Але я подумав, що моя линва може відчепитись або той зуб, за який вона зашморгнулась, вирветься (бо в мене у вельботі хлопці такі, як грім, — смикнуть за линву, то й у чорта роги вирвуть), — подумав, кажу, про це та й переплигнув у вельбот до свого старшого помічника, осьде містера Маунтопа, — до речі, капітане, познайомтеся, це містер Маунтоп — містере Маунтоп, це капітан… Кажу, переплигую в Маунтопів вельбот, бо він, розумієте, плив борт у борт із моїм, хапаю, гарпун, котрий зверху, і всаджую в того дідугана. Боже праведний, капітане, що тут зчинилося! Грім мене побий, я в ту ж мить просто осліп, як кажан, наче мені хто очі виколов — так мене захлеснуло всього густою піною, а над усім тим замаячив кашалотів хвіст, задертий сторч угору, наче мармурова вежа. Здати човен назад не було вже коли, і я помацки — а був же білий день і сонце над самісінькою головою аж сліпило, ніби діаманти в короні, — помацки, кажу, шукаю другого гарпуна, щоб його теж кинути, коли це той хвіст падає згори, ніби яка дзвіниця в Лімі під час землетрусу, і розбиває мій вельбот навпіл, тільки тріски полетіли. А той білий горбань суне хвостом уперед через уламки, ніби то якісь скіпочки. Нас усіх повикидало в воду. Я, щоб він мене тим страшним хвостом не зачепив, ухопився рукою за свій гарпун, що стримів у нього в боці, і якусь хвильку держався за нього, немов риба-причепа. Але мене відірвало хвилею, і саме в ту мить кашалот, шарпнувшись уперед, блискавично пішов углиб. І тоді борідкою того проклятущого другого гарпуна, що волікся поряд мене, зачепило мене ось тут, — він поплескав долонею по руці трохи нижче плеча, — та й потягло вниз. Я вже думав, що в самісіньке пекло; коли це враз, дякувати богу милосердному, борідка продерла м’ясо — отак-о, вздовж усієї руки, — вийшла геть аж коло зап’ястка, і я виринув. А далі вже хай розказує вам оцей чоловік — до речі, капітане, познайомтеся, це доктор Чіпп, наш корабельний лікар. А тепер, Чіппе, твоя черга, синку.

Шановний представник медицини, щойно так фамільярно відрекомендований Ахавові, досі весь час стояв поряд, але зовні ніщо не виказувало, що він займає на кораблі таку високу посаду. Обличчя він мав навдивовижу кругле і дуже спокійне, одягнений був у вигорілу синю вовняну куртку, чи то сорочку, й полатані штани; досі він ділив свою увагу між такелажною швайкою, яку тримав у одній руці, й коробкою пігулок у другій, час від часу кидаючи критичні погляди на кістяні кінцівки обох скалічених капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахавові, лікар чемно вклонився й зразу послухався наказу.

— Рана була жахлива, — почав лікар-китобій, — і на мою пораду капітан Гарміддер зразу повернув нашого старого «Семмі»…

— Мій корабель називається «Семюел Ендербі», — перебив його однорукий капітан, звертаючись до Ахава. — Ну, розказуй далі, синку.

— …Повернув нашого старого «Семмі» на північ, аби втекти від страшної спеки, що стояла на екваторі. Та шкода: я нічого не міг удіяти, хоч сидів коло нього день і ніч і дієту йому приписав дуже сувору…

— Еге ж, страшенно сувору! — підхопив капітан, а тоді раптом змінив тон: — Щоночі пив зі мною гарячий пунш і набирався так, що вже не бачив, куди пов’язку накладав, і спати мене вкладав, п’яного як чіп, о третій годині ранку. Так, їй же богу, сидів коло мене щоночі й дієту призначив дуже сувору. О, з нього дуже уважний доглядач, із нашого доктора Чіппа, і дієтист він дуже суворий. Чіппе, смійся ж, собако! Чого ти не смієшся? Ти ж завжди такий веселий, шибенику! Та розказуй далі, синку: я волію, щоб ти мене до смерті залікував, ніж хтось інший вилікував.

— Ви, напевне, вже помітили, вельмишановний добродію, — сказав Чіпп із незворушно добросердою міною, — що наш капітан часом любить пожартувати. Він нас часто пригощає отакими дотепними словами. Але я зі свого боку можу запевнити — en passant[150], як кажуть французи, — що особисто я, тобто Джек Чіпп, що не так давно належав до духовного стану, абсолютно непитущий. Я в рот не беру…

— Води! — вигукнув капітан. — Він ніколи не п’є води. У нього від