Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Отже, двадцять років тому він скористався отриманим від мадам де Тольни й назавжди чинним запрошенням скільки йому захочеться жити в будь-якому з її володінь, коли її самої там не буде. Тоді, навесні 1924 року, він приїхав у Відень, де Руді Швердтфегер у Колонній залі на одному з так званих «Вечорів «Світанку» вперше виконав нарешті написаний для нього скрипковий концерт — виконав з великим успіхом, що не в останню чергу залежав від нього самого. Я кажу «не в останню чергу», а треба було б сказати «насамперед», бо певна концентрація цікавості на мистецтві виконавця була просто-таки закладена в творі, який при всій характерності Леверкюнового музичного письма не належав до його найвищих, найвеличніших досягнень, а, принаймні в окремих партіях, мав у собі щось пристосуванське, поступливе чи, краще б сказати, поблажливе, що нагадувало мені давнє віщування людини, яка тим часом уже померла. Після концерту Адріан не вийшов на бурхливі оплески публіки, а коли його почали шукати, виявилося, що його вже немає в залі. Трохи згодом ми — упорядник концерту, радісний Руді і я — знайшли його в ресторані маленького готелю на Геренгасе, де він зупинився, — сам Швердтфегер вважав своїм обов'язком зупинитися в Рінг-готелі.

Ми святкували успіх недовго, бо в Адріана боліла голова. Те, що другого дня він вирішив не повертатися зразу додому, до Нічичирків, а потішити свою світську приятельку, відвідавши її угорський маєток, я можу пояснити тільки його тимчасовим порушенням узвичаєного життєвого ладу. Необхідна умова — її відсутність — була дотримана, бо вона невидимо перебувала у Відні. Про те, що він скоро має приїхати, Адріан послав телеграму просто в маєток, після чого, як я собі уявляю, почався квапливий обмін депешами між маєтком і віденським готелем. Адріан подався до Угорщини, і його супутником став, на жаль, не я, бо я й на концерт насилу вирвався від своїх обов'язків, і не Рюдігер Збройносен, схожий на нього очима, що не спромігся навіть приїхати до Відня, та й, мабуть, не мав на це грошей. Цілком зрозуміло, що поїхав з Адріаном Руді Швердтфегер, який був і вільний, і під рукою, з яким вони щойно разом пережили мистецький тріумф і невтомне упадання якого взагалі саме в цей час увінчалося успіхом, фатальним успіхом.

Отже, в його товаристві, зустрінутий, як володар, що повернувся з мандрів, Адріан прожив дванадцять днів серед шляхетної пишноти зал і покоїв замку Тольни dix-huitieme[460], катався в екіпажі по величезному, наче князівство, маєтку і вздовж веселих берегів Платензее, обслуговуваний покірною челяддю, частково турецького походження, маючи право користуватися бібліотекою п'ятьма мовами, двома чудовими роялями на помості в музичній залі, домашнім органом і всякими іншими розкошами. Він розповів мені, що село, яке належало до маєтку, вразило їх безнадійними злиднями, цілком архаїчним, дореволюційним життєвим рівнем. Їхній проводар, сам управитель маєтку, співчутливо киваючи головою і ніби ознайомлюючи їх з якоюсь цікавою місцевою дивиною, сказав, що селяни тільки раз у рік, на Різдво, їдять м'ясо, не мають навіть лойових свічок і лягають спати буквально разом з курми. Якось змінити ті ганебні умови, до яких люди там були зовсім не чутливі, бо звикли до них і кращих не бачили, наприклад, вичистити вулицю від невимовного бруду чи завести в хатах хоч сяку-таку гігієну, було б справжнім революційним вчинком, затяжким для однієї людини, та ще й жінки. Але це наводить на думку, що серед інших причин і вигляд того села відбивав у таємничої Адріанової приятельки бажання жити у своєму маєтку.

А втім, я можу тільки поверхово змалювати цей трохи ексцентричний епізод у суворому житті свого приятеля. Не я був там біля нього, та й не міг бути, якби він навіть захотів цього. З ним був Швердтфегер, він міг би розповісти про все докладніше. Але його немає живого.

XXXVIІ

Краще було б цей розділ не позначати окремою цифрою, як попередній, бо він продовжує його, безперечно, складає разом із ним одне ціле. Провадити далі розповідь без такої чіткої цезури було б правильніше, бо це той самий розділ про «світ», розділ про стосунки з ним мого покійного приятеля чи про відсутність таких стосунків, — правда, тут той «світ» відмовляється від таємничої стриманості і з'являється вже не богинею-покровителькою в густому серпанку, не дарувальницею коштовних символів, а в подобі наївно-настирливого, позбавленого остраху перед гордою самотою безцеремонного зваблювача і з усім тим навіть чимось симпатичного мені пана Саула Фітельберга, інтернаціонального музичного антрепренера й імпресаріо, що одного чудового дня наприкінці літа, коли я саме приїхав до Пфайферінга, отже, в суботу (в неділю вранці я хотів повернутися додому, бо в моєї дружини був день народження), також з'явився там, мабуть, з годину розважав нас із Адріаном смішною розмовою і поїхав, не домігшися згоди на свої пропозиції — бо він прибув з пропозиціями, — але й не образившись.

Ішов 1923 рік, отже, не можна сказати, що цей чоловік був особливо далекоглядний. Правда, він не дочекався концертів у Празі й у Франкфурті, вони ще були справою недалекого майбутнього. Але Веймар уже відбувся. Донауешінген також, — я вже не кажу про виконання у Швейцарії ранніх Леверкюнових речей, — тож не треба було мати якусь дивовижно пророчу інтуїцію, щоб угадати, що тут є що цінувати і пропагувати. «Апокаліпсис» на той час також з'явився друком, і мені здається цілком вірогідним, що мосьє Саул мав змогу з ним познайомитися. В кожному разі він відчув, що тут пахне славою, і захотів докинути й своїх дріжджів до її сходин, витягти генія на світло, в ролі імпресаріо показати його зацікавленому світському товариству, серед якого він обертався. Ось що було метою його відвідин, його безцеремонного вторгнення в оселю творчих мук. Відбулося це так.

Я приїхав до Пфайферінга скоро по обіді, і коли ми з Адріаном поверталися з прогулянки в поле, на яку вирушили після чаю, отже, зразу після четвертої, то, на свій подив,