Читати книгу - "Великі сподівання"

Що я мав лихоманку й до мене боялись підходити, що я мучився страшенно й часто непритомнів, що часові кінця-краю не було, що я плутав усякі найнеймовір-ніші подоби зі своєю власною - був цеглиною в стіні будинку й воднораз благав спустити мене з запаморочливої висоти, куди мене вправили муляри, був сталевим балансиром величезної машини, який ляскотливо погойдувався над прірвою й воднораз сам же молив, щоб машину зупинили й витягли мене з неї,- що я пройшов через усі ці стадії хвороби, я знаю зі своїх спогадів, а почасти знав і тоді. Що іноді я відбивався від реальних людей, вважаючи їх за вбивць, а потім раптово усвідомлював, що вони ж хочуть мені добра, і, знемігшись, падав їм на руки й дозволяв себе вкласти - це я теж знав тоді. Але найпевніше я знав, що всім цим людям, які в найтяжчі дні моєї хвороби являлися мені у найхимерніших різновидах людських облич і виростали до велетенських розмірів,- повторюю, найпевніше я знав, що всім їм властиво було невідомо чому рано чи пізно ставати схожими на Джо.

Коли криза хвороби була вже позаду, я почав завважувати, що тоді як інші пов'язані з нею химери потроху зникають, ця залишається незмінною. Хто тільки підходив до мене, кожен набирав рис Джо. Розплющував я очі вночі - і у великому кріслі біля ліжка бачив Джо. Розплющував очі вдень - і бачив, як на дивані біля відчиненого й завішеного вікна, посмоктуючи люльку, сидить знову ж таки Джо. Я просив чогось прохолодного випити, і дбайлива рука, що простягала мені питво, була рукою Джо. Затамувавши спрагу, я відхилявся на подушку, і обличчя, що дивилось на мене з надією й любов'ю, було обличчям Джо.

Нарешті одного дня я набрався духу й спитав:

- Чи це Джо?

І такий дорогий, знайомий голос відповів:

- Він і є, друзяко.

- О, Джо, ти розбиваєш мені серце! Насварись на [455] мене, Джо. Побий мене, Днсо. Назви невдячним. Тільки не будь такий до мене добрий!

Бо Джо, зрадівши, що я впізнав його, поклав голову на мою подушку й обняв мене за шию.

- Ми ж з тобою, голубе,- сказав Джо,- завше були друзями, Піпе. А коли ти піддужаєш і ми поїдемо вдвох прогулятись - ото буде чудовно!

Після чого Джо відступив до вікна і став спиною до мене, потираючи очі. А я, бувши вкрай знесиленим, не міг схопитись і підбігти до нього,- я тільки лежав і шепотів, пройнятий покутою: «Господи, благослови його! Благослови цю добру християнську душу!»

Коли Джо знову сів біля мене, очі у нього розчервонілися, але я тримав його за руку, і ми обоє були щасливі.

- А скільки часу, любий Джо?

- Себто тебе цікавіть, Піпе, скільки часу ти слабуєш, друзяко?

- Атож, Джо.

- Уже кінець травня, Піпе. Завтра перше червня.

- І ти весь час тут, любий Джо?

- Та десь так і є, друзяко. Бо, як я сказав Бідді, коли прийшов лист про твою хворобу, а листоноша - він же парубком був, оце тільки недавно одружився, хоч і така мізерна платня у нього, дарма що багато хідні, всі підметки зітреш, але він за багатством не вганяв, не мав таких гріхів, лиш страх побратися хотів…

- Так любо тебе слухати, Джо! Але я перебив твою мову,- що ж там ти сказав Бідді?

- Та от і сказав, що як ти тепер серед чужих, і що як ми завше були друзями, то відвідати тебе такої пори якраз, може, і не буде недоречно. А Бідді, вона й каже: ¦ Не гай часу і їдь до нього». Атож,- розважливо притакнув сам собі Джо,- отак вона просто й сказала: «Не гай часу,- мовляв,- і їдь до нього». Коротше кажучи, я недалеко відбіжу від правди,- трохи поміркувавши, докинув Джо,- коли саме так і передам її слова: «Не гай часу ні хвилини».

На цьому Джо урвав свою промову і сповістив, що балакати зі мною слід якнайменше, що підгодовувати мене треба потроху, але в певний час, хочу я того» чи ні, і що я повинен в усьому його слухатись. Отож я поцілував йому руку й стих, а він заходився укладати листа Бідді, в якому мав передати й моє вітання їй.

Бідді, виявляється, навчила його писати! Коли я лежав [456] у ліжку й дивився, як гордовито він засів за писання, у мене через мою неміч аж сльози виступили ка очах. Коли я хворів, з мого ліжка зняли запону й перенесли його разом зі мною у вітальню, де було просторіше й більше повітря, а килим звідси забрали і стежили, щоб і вдень, і вночі тут було чисто й затишно. І ось за моїм письмовим столом, відсунутим у куток і заставленим пляшечками, і сів Джо за свою поважну роботу, спершу вибравши з невеличкої таці перо, мов тяжкий інструмент зі скриньки, й закасавши рукави, так наче збирався орудувати ломом чи молотом. Але перед початком Джо ще треба було міцно впертися в стіл лівим ліктем і відставити праву ногу далеко назад, а коли він почав, то кожну риску вниз вів так довго, ніби вона була в шість футів завдовжки, коли ж лінія йшла вгору, його перо аж збризкувало. Чомусь йому уявилося, що чорнильниця стоїть не там, де насправді, і він раз по раз стромляв перо у порожнечу й неначебто цілком був задоволений досягнутим. Вряди-годи його стримувала яка-небудь правописна крутиголовка, але назагал просувався він зовсім непогано, і, підписавши листа й за допомогою обох вказівних пальців перенісши останню ляпку з паперу собі на маківку, підвівся і ще якусь часину з неабияким задоволенням походжав побіля столу, оглядаючи свій витвір з різних боків.

Щоб Джо не переживав, що я надміру балакаю, навіть якби це було мені до снаги, я вирішив про міс Геві-шем поцікавитись у нього іншим разом. Коли я на другий день спитав, чи вона вже видужала, він похитав головою.

- Вона що, померла, Джо?

- Та що ти, друзяко,- докірливо мовив Джо, маючи на думці поступово підготувати мене,- це вже було б трохи занадто, просто вона не…

- Нежива, Джо?

- Ось так буде ближче до речі,- сказав Джо.- Вона нежива.

- І довго це тяглося, Джо?

- Після