Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сонячна машина 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячна машина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сонячна машина" автора Володимир Кирилович Винниченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 150 151 152 ... 205
Перейти на сторінку:
стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.

Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж «дурiїв людства», сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам — вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi — страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.).

Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя?

А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати «жуйку», щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики — все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.

Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. «Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?» Дiйсно, сказати «будьте, як свинi» — образа, а сказати «будьте, як птицi небеснi» — свята заповiдь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.

Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!

Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровiд?

А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.

Геть до природи з кам'яних колодязiв!

Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?

Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.

* * *

Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.

Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi — однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.

У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.

Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота в ранах.

I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.

Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю, що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це коротеньке, болюче, любе iм'я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник Сонячної

1 ... 150 151 152 ... 205
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячна машина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячна машина"