Читати книгу - "Останній пророк"

Єгохананові здавалося, що перед ним розкривається глибока, глибочезна безодня. Учора його опановували страшні думки, гіркі мислі, але це був інший страх. Учора було лячно, що Божий нарід розбився так на два ворожі табори: одні вживали, других виужитковували. Сьогодні було страшно, бо впало останнє слово, усвідомилася остання думка, яка вчора лише ледь-ледь блимала під попелом усвідомлення. Дійсно, ворогів треба було знищити! Але найперше ворогів власного очищення, власної свободи, ворогів із свого-таки народу. Думка так пристрасно і прудко вхопила його істоту, що він і не спам’ятався, як щось сказав. Мабуть, щось про очищення, бо Симонів переконливий і запальний тон знов привів його до свідомости.

— Ти сказав, Єгоханане! Їх треба знищити. Не оглядаючись на те, що вони також сини Божого народу. Як колись Мойсей з Ароном не оглядалися на братерську приналежність Хора, Датана й Авірона, а знищили їхні зрадницькі роди з усім, що вони мали: з жінками їхніми й дітьми, з друзями і приятелями. Як колись Ілля був знищив брехливу мудрість братів своїх — жерців Ваалових. Бо лише після їхнього знищення міг дочекатися нарід життєдарного дощу. Так і тепер, Єгоханане! Лише вони, що запродали наші тіла й душі чужинцям, є першою перепоною до свободи. Не стане їх — не стане кайданів, викованих нашими власними руками. Чужі кайдани ми розіб’ємо легко, маючи мужні серця й свобідні руки. Бо так, як є, — немає для чого боротися Ізраелеві. Щоб замість римлян посадити на їхнє місце садукейських мамзерів, а замість Іродових байстрят — фарисейських хаберимів?

Симон замовк. День схилявся до вечора. По околиці ходив осінній сум. Сухий вітер гнав солом’яні стебла й опале листя через перехрестя пільних доріг і закручав їх у вихрясті порошисті стовпи. Винниці стояли голі й занедбано-порожні, а самітні точила серед них ще збільшували настрій безпомічности: «І залишиться самітною донька Сіона, наче та будка на винниці», — пригадалися гіркі слова пророка, і зараз же виплив із спомину Озій. Але Симон не лишав часу на довге роздумування:

— Тепер, Єгоханане, ти мусиш вповні й до решти розуміти свою працю тут. Ти не один. Серед харашімів ремісничої дільниці ми маємо ще кількох друзів. Одного з них ти знаєш. Це старий твій Авакум. Чого так здивовано дивишся на мене? Хоч він і не носить під пахвою меча, але він зелот і сікарій, як і ми з тобою. Завзятий, упертий і відданий зелот. Наш вождь його незвичайно поважає і часто питає його ради. Тому він і прийняв тебе до себе за учня. Тому він і не сумнівався, що я — майстер із Сидона, а ти — мій небіж. Лише не показуй, кажу тобі, що ти знаєш про це. Працюй далі, як належиться харашімському учневі. Ми будемо тепер зустрічатися частіше, в тій самій синагозі. А ти маєш багато розмовляти з Азою й усіма іншими ремісниками свого віку. Чим більше розмовлятимеш — тим краще. Зручно виявляти своє обурення утиском і несправедливістю панів цих ремісничих вуличок. Викликати на щирі признання і незадоволення. Натякати на близький час справедливости. Малювати образи влади Ізраелю, коли не буде багатих і бідних, вбогих і нещасних, панів і рабів, а всі сильні, щасливі й мирні сини і брати ізраельського народу. Більше пророків, пророків більше, Єгоханане! Про царство того мудрого, справедливого, спокійного, що його ми бажаємо мати замість цих підлих, жадібних і зрадливих слуг Риму і іродіян…

— Та… — Єгоханан хотів сказати, що це заклик до очікування Месії, але чомусь на півслові стримався й докінчив цілком іншим запитом: «Потім, Симоне?»

— Потім, Єгоханане, світ лежатиме покірний і відданий перед очима Ізраелю. Уже тепер, коли ми є тільки народом римських слуг, уже тепер скільки ми маємо прихильників серед чужоземців. Скільки їх пристає до нашої віри! Таж ти сам бачиш у храмі на Пасху ту велику кількість прозелітів. Не лише наших палестинських ґер газедек, що тримаються нашого закону. Але тих з-за моря, з Єгипту, Азії й Риму, що приходять до храму. А скільки їх присилає йому дари й десятину! І це все, Єгоханане, тепер. А що ж коли Ізраель буде вірним, сильним і свобідним народом! Чи не намагатиметься тоді кожен чужинець бодай доторкнутися жидівського подолка, щоб стати причетним до щасливого панування Божого народу! І тоді його пануванню не буде кінця. До всіх кінців землі, до останнього пристановища вітрів світ буде Ізраелів, а Ізраель — Божий!..

Єгоханан ще ніколи не чув від Симона такої запальности в розмові. Все підсмішкуваті, підштовхувальні слова, півнатякливі запити і дразливі відповіді. Тепер говорила його справжня істота, зелотська душа, душа друга до друга. Він не відповідав. Мовчки верталися обидва до міста, але Єгоханан чув далі продовження Симонових слів. Воно стояло на дуже нечисленних рядках закону. Бо їхнє додумування було страшне. Легше людині не турбуватися цими думками, що ставили нараз народові такі страшні, важкі, майже непосильні завдання. Та чи це були зелотські думки? Чи винайшов їх Симон, або лише вождь? Чого було їх лякатися? Чи ж це не те саме, що раз казав він у галілейській синагозі, коли тлумачив пророчі докори про ситість хліба й безмежжя спокою. Але все-таки думки були могутні й полохливі, міцні і п’янкі, як весняний вітер на гебронських горбах. І вся істота напружувалася від них до останнього, вирішального чину. Вони саме встигли пройти через браму перед замкненням і незабаром розлучилися. Симон уже не говорив, наче виговорив усе, що мав у таємничому сховку, а Єгохананові хотілося залишитися самому.

Тепер, коли він був самотній у своїй кімнатці на піддашші й уже лежав на ліжку, — тепер відчув велику втому. Не тіла, ні! Але втому думок. Бо щось неприємного підносилося назверх, але не було сили притягти його ближче, щоб придивитися. В домі вже була тиша, затихла передчасно й вулиця, бо холод осіннього вечора позаганяв усіх до хат. Він лежав