Читати книгу - "Останній пророк"

Якщо зелоти згадували Месію дуже рідко, то це було зрозумілим. Хіба ж не сказав був тоді вождь, що треба перше здобути самим свободу, а Месія лише закріпить за народом права і здобутки перемоги. Але й у вуличці мідярів говорили про Месію мало. Турботи щоденности відбирали від ремісників охоту міркувати про таку далеку ще годину визволення. О, ні! Вони не зневірилися! Тільки ж Месія прийде пізніше, значно пізніше, як казав йому Аза. Але їсти, пити і змагатися за щоденний шмат хліба треба сьогодні, зараз же. Досліджувати ознаки його приходу, сперечатися про те, коли і як це станеться, — могли лише фарисеї й садукеї, що не турбувалися завтрішнім днем, ні тим, що їсти і в що зодягнутися. Або ті нещасні біля Силоамської купелі, що їм у їхніх стражданнях єдиною надією залишився ще Месія. Харашімам же, злиденним харашімам, немає часу ані на одне, ані на друге. Месія хай лише прийде, а вони вже не залишать його самого!

Так, все це було в порядку. Бо перебільшена надія на Месіїне втручання в боротьбу за свободу лише ослаблювала нарід. І не це викликало в нього сумнів. Так, сумнів, бо це був сумнів, який тремтів у нім неприспаним неспокоєм. Що було з Месією, що неспокоїло його? Думав, але не міг домислитися й раптово заснув.

Єгоханан тепер дивився на вуличку мідярів інакше. Була це вже йому не окрема несправедливість, що її чинили супроти своїх братів сильніші й вищі. Вуличка була лише окремою плямою ганьби серед того величезного простору ізраельської біди, що простягся від Ідумеї до Сирії, від Зайордання до Великого моря. Тепер Єгохананові було ясно, що не лише реміснича бідота Єрусалима і приморських міст, але й уся мізерія вибраного народу походить передусім не від чужинців — римлян й ідумейських зайдів — а від своїх-таки, від учених, мудрих і знаменитих нащадків так само славних і знаменитих батьків. І він пригадав собі Геброн, тих дрібних селян, що ледь-ледь перебивалися від урожаю до врожаю на клаптиках власної або винайнятої землі, в той час, як великі поля багатіїв, храмові поля аж просилися до праці мозолистих селянських рук. І це було не лише в Геброні. Було так у всій Юдеї, Галілеї, Самарії і Зайорданії. Бо інакше не наповнювали б півголодні батьки храмові подвір’я своїми півголодними дітьми — принагідними назореями. Зелоти говорять про храмовий закон. Безперечно, це не той закон, що його знають первосвященики і синедріон. Бо цей первосвященичий закон — лише на користь їм самим і більше нікому. Це був закон на ще більше, ще глибше пригнічування уже й так бідних і пригнічених. Ганьба з таким законом! Єгоханан пригадав собі тих кілька гебронських випадків, коли нуждар хлібороб так був заборгувався, що мусів віддавати в заставу свою землю. Отож земля не приходила до застави багатієві. Ні! Таж закон забороняв відбирати в бідного останній клапоть поля. Всі-бо були, за приписами закону, сини одного дому, всі були брати й сестри, а брат брата не смів віддавати в неволю нужді і злидням. Але взяти землю на храм — було дозволено. Й усі були задоволені. Храм, що до його скарбниці приходило кілька жебрацьких асів — з асів сіклі, а з сіклів таланти[47], — первосвященики, що з тих асів жирували й багатіли, а найбільше той, в кого нуждар заборгувався. Бо це він у дійсності розпоряджався тепер нуждаревою землею, платячи храмові ті аси, за які храм покривав його загарбливість і нелюдяність. І всі в Геброні знали це, знав заборгований і розумів добре віритель, але всі знаходили це в найкращому порядку: проти храму нічого не вдієш! Коли ж приходило літо літ милостивих, протягом якого треба було за законом вертати власникам їхні навіть продані поля, не кажучи вже про зібрані за борги садиби й левади, — то все це не торкалося храмових дібр. І так рік за роком утікала земля — ниви, садки, винниці й левади — з рук необережного чи невдачливого селюха, щоб уже ніколи не вернувся ані до нього, ані до його дітей. Замість вільних панів своєї ріллі вони ставали лише храмовими наймитами, що віддавав їхню землю тому, хто платив храмові більший чинш, а їм залишав лише стільки, щоб передчасно не померти, передчасно не переселитися до гробових печер своїх батьків.

Лише тепер у цій харашімській вуличці розкрилися Єгохананові очі на велике рабство амгаареців у невеликої горстки первосвященичих родів, садукейських гаонів і фарисейських хаберимів. Але хай би їх було й більше! Хай би їх було, як волосся на голові! Шкода волосся, але й без нього може існувати й голова і людина! Це несподіване порівняння надало новий біг Єгоханановій думці. Справді, якщо волосся хворе, — треба його відтяти й кинути у вогонь. Так, у вогонь! На місце його виросте нове, здорове! Те саме треба зробити й Ізраелеві. В огонь запаршивіле волосся велемудрих і велеправедних!.. І, додумавши цю думку, Єгоханан припечатав її таким певним і рішучим ударом молотка, що Аза припинив працю й подився на нього з коротким засмівом:

— Обережніше, Єгоханане! Не пробий діри! Це тобі не орендарська голова, якої не шкода нікому. Тут дірка — і