Читати книгу - "Вогнесміх"

— Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.

— Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує ваше теперішнє знання. І вона може проявитися щохвилини.

— Виключаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Можу вам ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Ось я виведу вам формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.

— Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Це тривожить. Ми тут для того, щоб відпочивати. Може, потанцюємо?

— Пробачте, — похопився сивий джентльмен. — З радістю.

Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, тугу. Зазвучала нова мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у плавному ритмі. Співець щирим грудним голосом промовляв тривожні слова:

Назва точна відліку — хвилини. Ніби хвиля, хлюпають вони В душу й серце сплячої людини Із якоїсь диво-таїни. Піниться життєве узбережжя, Викидає щохвилини плин Душі-риби у людські мережі Із тривожних надрів і глибин. А звільнившись від своєї ноші, Хвиля десь у безвість забира Всіх безжально, — і людей хороших, Й лютих ненависників добра. Дивний обмін — безконечне мливо, Де вітряк, що рухає жорно? Чи з муки отої буде диво, Чи даремно мріється воно? Все найкраще всотують хвилини, Мати-ткаля, човник — вічний син, І верстат прасонячної днини Золотиться нитями хвилин. І яка тобі підкаже сила, Де пірне наш човник в глибину? Всюди хвилі, непостійні хвилі… Всюди вічна таємниця сну…

— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня мовить про те саме. Про несподіванку, про неждане. Тут якась закономірність.

— Не знаю, не знаю, — вдячно усміхався їй сивий джентльмен, пливучи в хвилях пісні. — Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше довге, марудне життя потрібне саме для такої миті?

Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло фейєрверком примарних вогнів, якось дивно загурчало повітря над океаном. І пролунав страшний удар, що потряс суперлайнер до самих основ. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула у простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — розширені жахом очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення.

Отямилася жінка від того, що солона вода рвала її легені. Вона судорожно засміялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена, який однією рукою охоплював якийсь дерев’яний уламок, другою — її талію. Громаддя лайнера віддалялося, огорнуте вогнем і димом.

Високі хвилі.

Зорі в небі.

Жанна істерично засміялася. Їй привиділося, що вона спить. Це сон, сон! «Всюди хвилі, непостійні хвилі…». Це пісня начаклувала страшне марення. Цього не може бути! Не може бути…

Вона знову знепритомніла.

А коли ще раз отямилася, на обрії вже світало. Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен, завваживши, що вона прийшла до тями, радо всміхнувся. Але обличчя його було змарніле, втомлене. Ледве ворушачи язиком, він сказав:

— Пробачте, мадам… Я вже не можу… Прощайте… Мені пора…

— Вільяме, — нажахано простогнала вона, судорожно вчепившись у його руку. — Не кидайте мене, Вільяме! Тримаймося разом!

— Я виснажений. Все… Ось… тримайтеся… Це — надійно…

Він підсунув їй до самого обличчя великого дитячого м’яча в сіточці, прошепотів:

— Ось вони… випадковості… Дитячий м’яч… ваш рятівник… Запам’ятайте це, Жанно… Дозвольте… я допоможу вам… зніміть сукню… вона обтяжить вас… океан — не для етикету…

Він роздер сукню навпіл, Жанна відчула, як мокре ганчір’я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м’яча. Сивий джентльмен різко відштовхнув жінку вбік.

— Прощайте, прекрасна Жанно, — крикнув Вільям Коун. — Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі…

— Вільяме, Вільяме! — кричала Жанна, захлинаючись від бризок.

Та сивого джентльмена вже не було. Лише безмежна океанська пустеля, елегійний шум хвиль, ніжно-рожевий обрій.

Відчай самотини й приреченості охопив жінку. На кого їй тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди? І тепер їх шукають?

Марні сподівання. Одне чудо кинуло її в безодню, іншого чуда не буде!

Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. Тут жвавий рух кораблів та літаків. А може, може…

Думка відмовлялася працювати. Порожнеча в душі, в мозку. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м’яча. Одна мить — і все… «І яка тобі підкаже сила… де пірне твій човник в глибину…». Так, так, віща пісня. То, може, й рятунок… така ж імовірність, як загибель?

Хвилі, хвилі…

Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно?

Минають