Читати книгу - "Темні уми"

Мені стало важко дихати попри те, що всередині я була спокійна, як озерне плесо в Іст-Рівер. І враз останній шматочок пазлу зайняв місце, і я зрозуміла, що робитиму.

— Добре, — сказала я. — Я залишуся, не опираючись вам і не маніпулюючи вами. Але якщо ви хочете, щоби я слухалася вас… якщо прагнете використовувати мої здібності чи проводити тести наді мною, у мене є одна умова. Ви мусите відпустити Лі.

— Рубі, — почала вона, похитуючи головою. — Це надто небезпечно для всіх зацікавлених.

— Але ж він — Синій. Вам він не потрібен. Він ніколи не стане бійцем, принаймні таким, якого ви б хотіли.

І якщо він залишиться з вами, ви вб’єте його.

Ви знищите у ньому все людське.

— Я здатна на багато що, — сказала я їй, — але ви не побачите навіть натяку на це, допоки не відпустите його. Допоки не присягнете, що більше ніколи його не будете переслідувати.

З хвилину Кейт дивилась на мене, затуливши рота долонею. Я бачила нерішучість на її обличчі. Я використала Мартіна, щоби показати, що саме я можу їм запропонувати, а він, вочевидь, уже довів, наскільки корисним може бути Помаранчевий. Утім, обирати їй не було з чого.

— Добре, — нарешті відповіла вона. — Добре, він може йти.

— Як я знатиму, що ви дотримали обіцянки? — запитала я.

Кейт, підвівшись, знову потяглася у кишеню. Сріблястий пристрій Спокій-контролю, єдина річ, яка стримувала мене, щоби не залізти їй у голову, досі зберігав її тепло, коли вона поклала його, ледь притиснувши, мені в долоню. Я стиснула її пальці своїми.

— Отже, помагай мені Бог, — промовила я повільно, чітко, коли Кейт знову глянула на мене. — Якщо відступите від свого слова, я роздеру вас. Я не зупинюся, ніколи, допоки не зруйную ваше життя і життя кожного в цій організації. Повірте, може, ви не завжди дотримуєте своїх обіцянок, але я — завжди.

Вона кивнула один-єдиний раз, і я помітила в її очах ледь не гордість.

— Я зрозуміла, — промовила Кейт. Ми порозумілися.

Вони тримали Лаяма у спальні на іншому кінці холу, у кімнаті, де стіни були пофарбовані у світло-синій колір. Колір, який інколи можна побачити в небі за мить до сходу сонця. Можливо, колись це була дитяча кімната. Стелю прикрашали намальовані хмарки, а сякі-такі меблі, які залишились відтоді, здавались занадто маленькими для звичайного дорослого.

Лаям сидів на маленькому ліжку спиною до мене. Спочатку, коли я зачинила за собою двері, я гадала, що він дивиться у вікно. А коли підійшла ближче, то побачила, що він насправді не зводить очей із зібганого папірця, який тримає у руках.

Коли я перелазила через ліжко, обійнявши потім його ззаду за спину, воно просіло. Я притулилася щокою до його щоки, обмацуючи його руками, допоки мої долоні не відчули його рівного серцебиття. Заплющившись, він відхилився назад.

— На що дивишся? — запитала я пошепки.

Він мовчки простягнув мені аркуш паперу, коли я всілася побіля нього.

— Лист Джека Філдса.

— Ти мала рацію, — за мить промовив Лаям. — Твоя була правда в усьому. Нам треба було прочитати його раніше. Ми б тоді не мали стільки проблем.

Почувши, яким моторошним, збайдужілим, сповненим горя тоном він промовляє, я зібгала лист і жбурнула його через кімнату. Він тільки похитав головою, затуляючи очі рукою.

Я незграбно почала копирсатися у внутрішній кишені куртки, куди багато днів тому поклала лист Чабса. Лаям спостерігав, як я витягую той лист, а потім всівся побіля мене.

— Він сказав мені, що написав його не для них, — зауважила я. — Він написав його для тебе. Він хотів, щоби ти прочитав той лист.

— Я не хочу.

— Хочеш. Бо, покинувши це місце, ти захочеш йому щось сказати, коли ви зустрінетесь знову.

— Рубі, — тепер голос його лунав сердито. Його рука впала з моїх плечей, які обіймала, і він підвівся. — Ти справді гадаєш, що, якщо він виживе, вони дозволять нам побачитись із ним? Ти гадаєш, що вони нам дозволять і надалі бути разом? Ці люди працюють інакше. Вони контролюватимуть кожен наш крок, аж до того, з ким ми зустрічаємося та що їмо. Повір, нам страшенно поталанить, якщо ми взагалі дізнаємось, чи він живий, а про те, чи вони забрали його в тренувальний центр, і поготів.

Лаям раз, двічі, тричі обійшов кімнату, і здалося, що спливла ціла година, поки я знайшла в собі сили відкрити лист Чабса сама.

Ще довго у кімнаті стояла тиша.

— Що там? — запитав нарешті Лаям. У його голосі був страх. — Що там написано?