Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Після його смерті государем зробили Мердана. Мердан був меткий джигіт і влучний стрілець, та розуму у нього не було зовсім; [він був дурний] до такої міри, що якось під час прийому (корунушта олтурганда), поглянувши на своїх беків, сказав: «Тобі я віддаю Ісфаган і ще дещо, а тобі віддаю Казвін». І перебравши так, одну за одною, назви [всіх] відомих міст Хорасану, Іраку і Руму, він розділив [їх] між своїми нукерами, [при цьому] він не сказав: «Я віддам [їх] вам, якщо бог [мені] дасть». Скажи він так, не було б ґанджу. А він, мовлячи: «[Ці] вілаєти – мої, я віддаю [їх] вам», [хотів] звеличитися.

Одного разу прийшов чоловік, який шукав заступництва, упав ниць і сказав: «Я купець; сьогодні вночі у мене вкрали стільки-то тисяч тенге[141]» [Мердан] запитав у нього: «Ти син якої країни?». «Я – ісфаганець», – відповів купець. [Мердан] сказав йому: «За твої гроші я даю тобі посаду даруга Ісфагана». І сказав писцям (дивану): «Пишіть наказ». Писці записали посаду даруга Ісфагана на ім'я купця, приклали печатку і дали [ярлик] йому в руки. Купець від страху не міг вимовити й слова; він узяв ярлик[142] і поклав [його] собі на голову. Люди, які були присутні на прийомі, теж нічого не могли сказати від страху. Був [у Мердана] один мудрий бек; він сказав: «Правителю мій, ви дали цьому [чоловікові] посаду даруга Ісфагана. Якщо цей чоловік вирушить звідси в Ісфаган один, то постраждає ваше ім'я. Дайте цьому чоловікові всього у достатній мірі так, щоб були у нього і дружина, і нукери, тоді нехай їде». Тому злощасному [Мерданові] такі слова вельми припали до душі. Він подарував [бекові] сто тисяч тенге. А ще від нього зло було в тому, що він почав убивати без вини хороших людей калачського народу. [Тоді] хороші люди ілю зібралися, раду радили і убили Мердана. На престол Лектуні посадили чоловіка на ймення Евез. Він помер через дванадцять років.

Потім цей юрт вислизнув із рук калачів і дістався іншим; після цього калачі стали нукерами. Панування калачів – від початку і до кінця – продовжувалось п'ятдесят чотири роки. Тепер закінчимо розповідь нашу про калачів; досить того, що ми вже розповіли.

Огуз-хан, пройшовши через Талаш, прибув до Самарканда і Бухари, [а потім], перейшовши ріку Аму, попрямував до Хорасану. На той час в Ірані не було справжнього царя; Кею-мерс помер, а Хушенка[143] ще не проголосили падишахом. Подібні часи араби називають мулук-ат-ава'іф,[144] а смисл цього [вислову] такий: у кожному ілі свій правитель (тора). Тюрки подібні часи називають «чоловий у домі – чорний хан» (oj башіга кара хан), а це значить: у кожному домі проста людина ханом стає, у кожному домі свій хан. Тієї пори Іран і був таким.

[Огуз-хан] взяв Хорасан, а потім завоював Ірак Персидський, Ірак Арабський, Азербайджан, Вірменію, Сирію та [інші країни] аж до Єгипту. Деякі з названих країн він завоював, деякі з них підкорив і приєднав [їх] до себе.

Огуз-хан під час перебування в Сирії таємно вручив одному із своїх нукерів золотий лук і три стріли і сказав: «Лук зарий у землю в степу [там], де сходить сонце, в [тому] місці, де не ступала нога людини, [але] один кінець його витягни [із землі], а стріли віднеси в [той] бік, де заходить сонце, і заховай їх так, як заховав лук». Цей чоловік виконав наказ і повернувся.

Через рік після цієї події [Огуз-хан], покликав трьох своїх старших синів [по імені] Кун, Ай, Иулдуз /Юлдуз/ і сказав: «Я прийшов у чужу країну, справ у мене багато, і руки у мене не доходять займатися полюванням. А чув я, що в якомусь степу, в краю, де сходить сонце, багате полювання. Рушайте туди з вашими нукерами пополюйте і повертайтеся [додому!]». Потім покликав трьох своїх молодших синів [по імені] Кок, Таг, Тенгіз і сказав їм те саме, що сказав їхнім старшим братам, але відрядив [їх] у край, де заходить сонце. Через кілька днів троє старших синів привезли ханові золотий лук і щедру мисливську здобич, а троє молодших синів привезли три золотих стріли і щедру мисливську [здобич]. До м'яса, здобутого на полюванні, [Огуз-хан] додав ще багато м'яса та іншої їжі і скликав народ [на той]. Вважаючи [добрим] знаком те, що лук і стріли були