Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

що бабця й мама ставляться в ті моменти до нього поблажливо, як до хворого, і вважають здурманілим. Загалом, мама ставилася до татка якось особливо, може, трохи й боялася, що він її прожене, адже її статус у нашім домі був такий невизначений, адже татко мешкав од неї цілком окремо, і тільки приявність мене в домі їх між собою зв’язувала. Маму зовсім не цікавили таткові книжки, вона була цілком проста жінка, тоді як татко розвинений і начитаний, отож хоч не раз траплялося, що вони й «гризлися», як кажуть, але завжди поступалася мама — тепер мені здається, що татко офіційно з мамою не одружувався саме з того резону, щоб вона йому не сіла на голову, а вона, як жінка рішуча й практична, це учинити таткові могла любісінько. Невизначений і цілком хиткий її статус у нашому домі, а ще й при такій бабці, як у нас, примушував шануватися і не розпускати свого досить активного норову. Окрім того, я знав (виснувавши те із підслуханих розмов між ними, бабця з того теж мало що відала, інакше не забула б осідлати такого коника), що татко маму вибавив із якоїсь оказії і взяв її до себе з милосердя, а я народився в них, може, й випадково — факт той, що мама того не забувала. Бабця ж про те, що мама з татом нерозписані, знала, але вважала, що раз я є, то вони повинні жити разом хоч би задля мене, однак прописати маму й досі категорично відмовлялася, до чого мама вже звикла; правда, інколи на бабцю нападав ґедзь, і вона починала переконувати татка знайти собі когось більш підходящого, а цю вигнати, що татко збував, як правило, жартом, заявляючи, що він людина слабкого характеру, і тоді йому доведеться жити не з однією жінкою (тобто мамою), а з двома.

— Дурні турки, — якось сказав мені, сидячи по-турецькому в самих плавках на барлозі в халабуді. — Мало їм однієї жінки, то заводять гарем. Знаєш, що таке гарем? — питав він мене, ніби я мав чомусь не знати такої очевидної речі. — З однією жінкою не просто вжитися, а з цілим виводком?.. — він сміявся, поводячи головою. — Однак, сер, не будемо злостиві, ге?

Я кивав: злостивим, ліпше не бути.

— Світове добро ламаної копійки не варте, — проголошував він і навчально підіймав, наче Будда, пальця, — без нашої спроможності його творити.

5

Отак поселилась у нас баба Ганя. Перше, що мене вразило в цій історії, це те, що бабця, виявляється, мала рацію: бабу Ганю треба було тільки зсадити з вантажівки, а решту шляху вона вільно могла б пройти сама, хай і з підтримкою. Так само зовсім не треба було всаджувати її разом із канапкою у вікно, вона з осторогою, з труднощами, могла піднятися і спуститися з ґанку. Татко збив для неї нечупарне одоробало, зате таке міцне, що могло витримати 172 кілограми, туди всунули здоровецьке відро й оббили все це рядниною. Після того в хаті поселився такий сопух, що мене млоїло, і я перейшов спати до татка в халабуду; у такий спосіб жінки виселили нас із нашої-таки хати. Цікаво, що моїй мамі при її астмі жахливий сморід в хаті ніби й не заважав.

Баба Ганя викликала в мене жах — це була величезна гора м’яса, її трико, яке щодня вивішувалось у дворі на шворці, було таке гігантське, що я вільно сховався б ув одній штанині, а обрізана ковдобина бюстгалтера могла б вільно служити шапочкою навіть дорослому чоловікові, хоч би головатому людиноподібному з бур’янів. Я дивився на цю атрибуцію широко розплющеними очима, і мені було по-справжньому моторошно — невідь-яким мізерним себе бачив. Мама все-таки відчувала певну незручність, що мене і татка «виставили», як казала бабця, в халабуду («В ту собачу буду», — казала бабця), тож весь час запитувала, чого я в хату не заходжу, на що я незмінно, щиросердно відповідав: мене там нудить. Мама знала, наскільки я делікатний і що маю схильність до блювання, отож тільки зітхала й не казала нічого, а я думав: що буде, коли почнуться холоди, — де ми з бідним татком подінемося? З татком мені було б зовсім добре в тій його нечупарній халабуді, яка зроду-віку не заміталася (мама туди пролізти не могла, а татко такі речі ігнорував), коли б він не хропів уночі, а хропів він могутньо, особливо, коли причащався яблучного вина, та й пахло тоді від нього бридко, хоч ми й спали валетом. Я прокидався од того хропіння й не міг заснути, прислухався до звуків за дощатою перегородкою: щось там шаруділо, лазило, мабуть, вужі й гадюки, а може, й здоровенні нічні жаби. В глибині бур’янів галакали п’яниці, які, здається, не потребували сну; часом дико кричали коти; очевидно, й наш котик там балював; чулися голоси й вискоти парочок, що тут проходили, а часом і зупинялися; вранці мене будив півень і кури — півень співав у курнику, що був прибудований до халабуди, а кури голосно кудкудахкали, сповіщаючи світові, що знесли яйце-нерайце. Таткові все це аж нітрохи не заважало, а мені дуже; правда, я тішив себе думкою, що звикну до такого життя, але звикнути ніяк не міг. Тим часом баба Ганя виперла з дому й останню особу чоловічої статі — нашого кота, я тільки побачив, як він вискочив із сіней такий божевільно переляканий і з таким вереском, що в своєму дворі миттю з’явилася бабця і, підбивши долішню щелепу під горішню, пильно почала дивитися у наш бік.

— Що там таке? — спитала мене, і я, не бажаючи, щоб вона втручалася в наші сімейні справи, збрехав:

— Мабуть, кіт ковбасу вкрав!

— Мало тій бабері ковбаси, — сказала бабця, — то вона й нещасну тваринку обжира.

— Та нє, — мовив я миролюбно. — Кіт ковбасу вкрав…

— Ніяк не нажереться, корова, — сказала бабця і знову підбила долішню щелепу під горішню.

Тоді я почув у нашій хаті крик, кричала мама на бабу Ганю:

— Чого ти взялася до того