Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

У зграї вищої радянської номенклатури особливі закони існування. Вони пильно стежили один за одним, усіляко намагаючись посилити свої позиції та не допустити посилення інших. У т. ч. і через протягування на певні посади «своїх» людей. Класична схема, коли до міністра, який є ставлеником, наприклад, Черненка заступником свою людину просуває його противник Громико. І навпаки. Відтак мусимо шукати того, хто «рекомендував» Андропову у заступники Горбачова, і чому призначення зірвалося. Аналіз наявної інформації дає підстави припустити, що це був… Михайло Суслов. Сам «Горбі» згадував: «Михайла Андрійовича я знав давно, зі Ставропіллям він мав міцні зв’язки. У 1939 році його було направлено до нас з Ростова першим секретарем крайкому. На Ставропіллі з його діяльністю пов’язують вихід з періоду жорстоких сталінських репресій 30-х років» [234]. Суслов справді очолював Ставропільський крайком ВКП(б) протягом 5 років. Але спілкуватися тоді з ним маленький Михайло не міг. У 1948 році, коли він з батьком ставили небачені рекорди, Суслов був вже секретарем ЦК ВКП(б). У 1952 році, коли нікому не відомого 21-річного студента Михайла Горбачова приймали в партію, Суслов став членом Президії ЦК КПРС – не допнешся до нього, навіть ставши навшпиньки. У 1961 році, Суслов був членом Політбюро і жодним чином не міг знати якогось там першого  секретаря крайкому ВЛКСМ, бо надто високо знаходився у радянській ієрархії. А Михайло Сергійович не просто про давнішнє знайомство розповідає, а наголошує на тих часах, коли Суслов Ставропіллям рулив. Як розгадати цю таємницю?

Наприкінці 30-х маленький Мишко справді не міг спілкуватися із Сусловим. А от його родичі – цілком. Йдеться про діда – Пантелія Гопкала та дядька – Сергія Пантелійовича Гопкала. Тут ми можемо спиратися лише на те, що сам Михайло Сергійович розповідав, а він прибрехати завжди умів, особливо в останні роки, зображаючи «демократизм» та роблячи із себе та своїх родичів «гуманістів». Дід його ще у 1928 році вступив у партію й був одним з перших організаторів колгоспів. Очолював один з них. Разом із сином Сергієм організовував штучний голодомор, вилучаючи у голодних селян зерно.

За спогадами Горбачова, дід був буцімто невинуватий –то все дядько: «Його син Сергій, запеклий п’яниця, займався вилученням майна у куркулів. Маленькому Михайлу було шкода цих людей, і, як він пізніше згадував, йому було не по собі, коли дядько брав його з собою в «рейди». Хлопчик, від якого вимагали допомогти обшукати будинок або горище, намагався замовчувати про цінні знахідки, за що йому потім діставалося» [235].

Тут теж відвертий «художній свист». Михайло Сергійович звалює провину на дядька-алкаша, про якого абсолютно нічого не відомо. А заразом робить з себе «гуманіста». Він народився 2 березня 1931 року. І коли комуністи та комсомольці грабували «куркулів», а цей період припав на 1930-1934 рр. просто фізично не міг нишпорити по горищах та льохах. А от дідусь його і батечко (теж комуніст) – цілком. Але про них Михайло Сергійович – ані словом. У 1937 року дідуся, як багатьох комуністів, заарештували і за словами Горбачова, навіть катували. Проте тому пощастило. Його вже буцімто засудили до розстрілу, але… «…Пантелія Юхимовича врятувала зміна «лінії партії», лютневий пленум 1938 року, присвячений «боротьбі з перегинами».

Зрештою, у вересні 1938 року начальник ДПУ Красногвардійського району застрелився, а Пантелія Юхимовича було виправдано і звільнено. Вже після відставки та падіння СРСР Михайло Сергійович заявляв, що розповіді діда слугували одним з факторів, що схилили його до неприйняття радянського режиму» [236]. Тут Михайло Сергійович усе подає так, начебто злий чекіст саме через його дідуся вкоротив собі віку. Ну і звісно, про «неприйняття» почав розповідати, лише після розвалу радянського режиму, який буцімто усе життя ненавидів, але ж ти диви – усіляко його укріплював і захищав – у Тбілісі саперними лопатками десантників, у Вільнюсі танками і кийками спецпризначенців…

Але і це все теж «свист». По-перше, письменники, які слухають байки Горбачова та пишуть про нього хвалебні книжки, мусять знати, що 1938 року ДПУ вже не існувало. Ще у 1934 році його було реорганізовано у ГУДБ – Головне управління державної безпеки, яке увійшло у склад НКВС. Це дрібниці. Але вони підкреслюють рівень «правди», що її нагромадили навколо Горбачова. По-друге, його дідуся випустили не одразу після того, як начальник неіснуючого райвідділу ДПУ пустив собі кулю в лоба, а лише у грудні. По третє, якщо той начальник і застрелився, то не через Пантелія Гопкала – саме у вересні, хоч формально нарком Єжов і перебував на посаді, але фактично апаратом НКВС керував уже Лаврентій Берія, який розпочав «чистки» від людей свого попередника. А випустили Гопкала у грудні, як і тисячі інших тому, що саме цього місяця Берія офіційно вступив на посаду.

Уже в лютому 1939 року дідусь Горбачова знову стає головою колгоспу і це піднімає перед нами завісу таємниці «давнього знайомства» Горбачова з Сусловим. Справа у тім, що саме у лютому 1939 року Михайла Суслова було призначено Першим секретарем Ставропільського крайкому. Упевнений: це не звичайний збіг у часі. Новопризначений секретар крайового комітету, звісно, почав «зачистки» старих кадрів. Справа йшла туго. Слово Горбачову: «У бесіді зі мною він згадував, що обстановка була вкрай важкою, а його перші кроки щодо виправлення помилок зустрічали опір частини кадрів. Конференція Кагановицького району міста Ставрополя прийняла рішення, яке оголошувало ворогами народу усе бюро крайкому на чолі з Сусловим» [234]. Якщо там було настільки гаряче, Суслов мав спиратися на когось. І дід Михайла Сергійовича цілком міг бути серед таких людей.

Знов-таки, нам майже невідомі деталі біографії товариша Гопкала, але звернімо увагу: у 1937 році його звинувачували у «троцькізмі». Для звичайного голови колгоспу і рядового партійця – надто сильно. Але якщо він входив до місцевої партійної еліти, наприклад, був членом бюро райкому або й трохи вище, цілком міг стати одним із наближених до Суслова та зберегти з ним зв’язки. Тоді знаходять пояснення й дивні кар’єрні стрибки молодого Михайла, починаючи з «трудового подвигу» і закінчуючи отриманням посади Першого секретаря Ставропільського крайкому партії.

Коли після зміщення з посад Хрущова восени 1964 року Перший секретар Ставропільського крайкому Федір Давидович Кулаков (у нього збиралися змовники) йшов на підвищення до Москви,