Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

державним інвестиціям й агресивному орієнтовному плануванню. Але британська влада втиснула себе в рамки колективних угод та менеджменту вимог і домовленостей. Для країни, яка після 1945 року націоналізувала такі великі пласти економіки й до 1970 року відповідала за витрати 47% ВНП країни, така обережність здається дивною й парадоксальною. Але Британська держава, володіючи або керуючи більшою частиною транспортної, медичної, освітньої галузей і сфери зв’язку, ніколи не декларувала якоїсь загальної національної стратегічної мети; тож із практичних міркувань економіку полишили на саморегулювання. Застосовувати всі важелі центрального уряду, щоб розв’язати проблему економічного занепаду Британії, довелося пізнішому поколінню реформаторів і прихильників вільного ринку та радикальній противниці державного втручання — пані прем’єр-міністерці від Консервативної партії. Але на той час деякі обмеження, притаманні консервативній «старій» британській економіці, почали, з інших причин, стосуватися й послабленої економіки Німеччини.

Розділ 11

Момент соціальної демократії

Найголовніше для уряду — не робити те, що вже й так роблять люди, трохи краще чи трохи гірше; найголовніше — робити те, що наразі взагалі не робиться.

Джон Мейнард Кейнс (1926 рік)

Виклик надійде не із США… не із Західної Німеччини і не з Франції; виклик надійде з тих країн, які, хай як сильно вони помиляються (а, на мою думку, вони помиляються щодо багатьох фундаментальних речей), проте зрештою зможуть пожинати конкретні плоди економічного планування й державної власності.

Енайрін Беван (1959 рік)

Наша країна виступає за демократію та нормальну каналізацію.

Джон Бетчеман

Я хочу широко відчинити вікна Церкви, щоб нам було видно, що там зовні, а люди бачили, що тут усередині.

Папа Римський Іоанн XXIII

Фотографія — це правда. Кіно — це правда двадцять чотири рази за секунду.

Жан-Люк Ґодар

Шістдесяті роки стали апогеєм Європейської держави. Відносини громадянина з державою в Західній Європі в минулому столітті були плинним компромісом між військовими потребами та політичними вимогами: сучасні права громадян, які нещодавно отримали їх назад, урівноважувалися старими обов’язками боронити країну. Але з 1945 року ці відносини дедалі більше охоплювали щільне полотно соціальних гарантій та економічних стратегій, у яких держава слугувала своїм громадянам, а не навпаки.

У пізніші роки всеосяжні амбіції західноєвропейських держав добробуту почали частково втрачати свою чарівність — не в останню чергу тому, що вони більше не могли виконувати свої обіцянки. Безробіття, інфляція, старіння населення й уповільнення економіки накладало на зусилля держав виконувати свою частину угоди нездоланні обмеження. Зміни на міжнародному ринку капіталу й у сучасних електронних комунікаціях заважали державам планувати та визначати економічну політику. Однак найголовніше те, що дискредитованою була сама легітимність держави-регулятора: усередині країн — через закостенілість і неефективність агенцій та виробників, які перебували в державній власності, а за кордоном — через неспростовні свідчення хронічної економічної дисфункції та політичних репресій у соціалістичних державах Радянського блоку.

Але все це було попереду. У найкращі роки європейської держави добробуту, коли адміністративний апарат усе ще мав широкі повноваження, а його авторитет залишався непорушним, виник дивовижний консенсус. Побутувала думка, що держава завжди зробить краще, аніж неврегульований ринок: і це стосувалося не лише забезпечення правосуддя й державної безпеки чи розподілення товарів і послуг, а й розробки та впровадження стратегій щодо суспільної згуртованості, моральної поживи і культурної активності. Думку про те, що такі речі краще залишити під опікою освіченої корисливості й надбань вільного ринку у формі товарів та ідей, у провідних європейських політичних і наукових колах вважали химерним пережитком докейнсіанських часів: у найкращому разі — поганим засвоєнням уроків Депресії, у найгіршому — заохоченням до конфлікту й завуальованим зверненням до основних людських інстинктів.

Отож державу вважали добром, і його було багато. Упродовж 1950–1973 років державні витрати у Франції зросли від 27,6 до 38,8% від ВВП, у Західній Німеччині — від 30,4 до 42%, у Великій Британії — від 34,2 до 41,5% та в Нідерландах — від 26,8 до 45,5%; натомість сам внутрішній продукт зростав швидше, ніж будь-коли до чи після того. Переважна частина збільшення видатків ішла на страхування, пенсії, охорону здоров’я, освіту й житло. У Скандинавії з 1950 по 1973 рік частка національного прибутку, яку витрачали на саме лише соціальне забезпечення, зросла на 250% у Данії та Швеції. У Норвегії вона збільшилась утричі. Тільки у Швейцарії частка післявоєнного ВНП, яку витрачала держава, залишалася на порівняно низькому рівні (до 1980 року вона не сягнула й 30%), але навіть тоді вона кардинально відрізнялася від показника 1938 року, який становив тільки 6,8%.

Історія успіху післявоєнного європейського капіталізму всюди супроводжувалася зростанням ролі державного сектору. Але природа державного залучення суттєво відрізнялася. У більшості країн континентальної Європи держава уникала прямого володіння певною галуззю (хоча це не стосувалося громадського транспорту чи комунікацій), віддаючи перевагу непрямому контролю, часто — через номінально автономні установи, найбільшим і найвідомішим прикладом яких був італійський розгалужений ІПР (див. розділ 8).

Конгломерати на кшталт ІПР обслуговували не лише своїх працівників і споживачів, але й низку політичних партій, профспілок, установ соціального забезпечення і навіть церков — вони були посередниками для їхньої протекції та посилювали їхню владу. Християнсько-демократична партія Італії на всіх рівнях, від селища до столиці, «колонізувала» найрізноманітніші державні послуги й продукти, які держава контролювала або фондувала: транспорт, електронні ЗМІ, банки, енергетичну, інженерну і хімічну промисловості, будівельну галузь і сферу продуктів харчування. Окрім самої партії, від цього найбільше вигравали мільйони дітей та онуків безземельних селян, яких цей широкий державний сектор забезпечував робочими місцями. В італійському Національному інституті з питань сиріт війни на кожні 70 сиріт припадало 12 працівників, а 80% його щорічного бюджету йшли на зарплати та адміністрування.

Подібним чином контроль над державними підприємствами в Бельгії дозволяв національному уряду в Брюсселі пом’якшувати невдоволення на місцях та загладжувати конфлікти на підставі регіональних і мовних протиріч послугами, робочими місцями й дорогими вливаннями в інфраструктуру. У Франції післявоєнна націоналізація встановила тривалі мережі впливу й патронажу. Електроенергетична компанія Франції (ЕКФ) була головним постачальником електроенергії в країні. Крім того, вона була й одним з найбільших роботодавців країни. За угодою, передбаченою раннім післявоєнним законодавством, 1% обороту ЕКФ у Франції мали щорічно передавати до соціального фонду, яким керував впливовий тоді профспілковий рух — Усезагальна конфедерація праці. Відпустка й інші соціальні виплати, які покривалися з цього фонду (не кажучи вже про можливості працевлаштування, які він створював), упродовж багатьох десятиліть залишалися