Читати книгу - "Диво"

Не знав Сивоок, на що здатна жінка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованні, трохи задихану, але рішучу й невідступну. Впізнав її відразу, попри її скромний атраватік, попри всі намагання її приховати буйнощі свого гріховного тіла, впізнав і розгнівався ще більше, ніж тоді, коли втікав на віслюкові через увесь Константинополь.

— Чого прийшла? — спитав грубо, не відриваючись од роботи.

— До тебе,— сказала вона, розглядаючи його й, видно милуючись його вигинистими рухами.

— Не просив,— сказав Сивоок.

— Поїдеш зі мною.

— Не заважай у роботі.

— Поїдеш зі мною,— вперто повторила вона.

— Одійди від вікна, заступаєш мені, — так само сердито сказав Сивоок.

Вона відсторонилася, але стовбичила вперто далі, не сідаючи і не виказуючи жодного наміру спускатися з цього піднебного простору без нього, без бранця своєї принадливості.

— Не дивись мені під руку! — закричав Сивоок.— У тебе лихе око!

Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.

— Іди геть,— вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок.

— З тобою,— була відповідь.

В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке начиння. Грубо стиснув жінку за руку.

— Ну? Чого хочеш?

Вона не злякалася.

— Тебе.

Міг би звалити її просто на містки, взяти брутально, в поспіху, мов лісовий звір, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний світ, торжествуючий у своїй пиховитості, світ, що звик вимовляти лиш одне слово «моє»,— і ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати «моє» над тим, що тобі не належить або належить з примхи долі чи випадку.

Сивоок смикнув жінку за руку, грубо сказав:

— Гайда!

Швидко спускалися вниз. Ніхто не спитав, куди йде Сивоок, ніхто не спинив його. Коло віслюка в них виникла суперечка. Сивоок намірився йти пішки, вона поступалася йому віслюком, готова заради свого коханця переміряти ногами цілий Константинополь.

— Їдь сама,— сказав Сивоок.

— А-я хочу, щоб ти.

— Їдь, бо віслюк прислухається.

— Ти темний варвар,— засміялася вона.

— Їдь, бо вб’ю! — погрозливо підступив Сивоок до неї.

— Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! — Очі в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовні, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечі, підвів до віслюка й силоміць посадовив йому на хребет.

— Їдь. Піду слідом.

— Мов раб! — засміялася вона.— Мій руський раб!

— Їдь! — востаннє гримнув він, і віслюк, що розумівся на людському гніві ліпше, ніж його хазяйка, рвонув з місця й потрюхикав собі подалі від розпаленого чоловіка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душі розгойдане чорноводдя гніву, посунув слідом, намагаючись бути на віддалі од жінки; але віслюк уже відчув, що той відійшов душею, через те, видно, поступово уповільнював ходу, і хоч як Сивоок намагався відставати, віслюк приставав більше й більше, хитрощі чоловікові пішли на ніщо, віслюк все-таки перехитрував його, і вже йшли вони поряд — віслюк і чоловік, бо так хотілося господині віслюковій, цій жінці, теплій і м’якій, як то відчував віслюк своєю спиною, така ноша була приємною для віслюка, не те що тверді, як кістка, чоловіки; кмітливий віслюк бажав догодити жінці, а на те мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно. І віслюк досяг свого: чоловік, сам того не бажаючи, вже йде поряд, вже жінка, перехилившись у його бік, говорить йому голосом притаєно-ласкавим:

— Мене звуть Зеновія.

— Однаково! — буркає Сивоок.

— Чи знаєш, хто так звався? — питає Зеновія.

— Однаково хто,— відбуркує Сивоок.

— В давні часи таке ймення носила цариця Пальміри. Вона нікому не впокорилася і виступила навіть проти всемогутнього римського імператора.

— І що? — глузливо дивиться на неї Сивоок.— Може, скажеш, що твоя Зеновія перемогла римського імператора? Але тоді вона б мала називатися Клеопатрою.

— Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! — вигукнула вона, вдавано гніваючись.

— Може, й замало.

— Знай же: жінка навіть поконана — страшна. Коли імператор Авреліан узяв Зеновію в полон і повіз до Рима, щоб показати в столиці, то вимушений був закувати її не в звичайні ланцюги, а в золоті. Так і пройшла Зеновія по Риму в імператоровім тріумфі, закована в золоті ланцюги. Чий то тріумф був, як гадаєш, мій ведмедю?

Але запитання її пролунало замарно. Сивоока вже не було коло неї. Навіть віслюк незчувся, коли чоловік став. Слово «тріумф» штовхнуло Сивоока в груди: він згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу й погорду, згадав тісний Амастріанський форум; все здрібніло перед цим спогадом, все стало жалюгідним, позбавленим будь-якого значення: і ця розпутна жінка, і її віслюк, і робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, і Агапіт, який десь, мабуть, сатаніє від люті, довідавшись про Сивооків учинок. Сам не знав, що має зараз робити, куди податися, хоч бийся головою об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю,— незносний спогад вчиненої над ним зневаги гнав Сивоока геть від того місця, де почув він ненависне слово «тріумф». Щось кричала йому навздогін зчудоваиа Зеновія, пробувала гнатися за ним, але віслюк, спокійно розміркувавши, що чоловікові потрібна самотність, коли він так ні з того ні з сього вломив од його хазяйки ногу, не піддався ні на які підганяння, дав змогу чоловікові й зовсім щезнути з очей; розтелесована Зеновія було навіть зістрибнула з віслюка і спробувала бігти нагінці за Сивооком, але заплуталася в своєму задовгому одязі, з прокльонами вернулася назад, сіла знов на спину віслюкові й смикнула за повіддя, спрямовуючи його додому.

А Сивоок, утікаючи від видив минулої ганьби, попав просто перед очі заслиненого, збаранілого від нестями Агапіта, в якого вкрадено з-під носа спершу найліпшу коханку, а потім і найдосконалішого умільця. І це в той час, коли він одержав од самого патріарха дві тавлії на святковий скарамангій: одна тавлія — парчева, з шитим по ній круглими перлами образом Богородиці Влахернської, з піднятими в молитві руками, а друга — перегородчата на золоті емаль з постаттю Христа; тавлії були винагородою за служіння Агапіта святій церкві своїм будуванням і прикрашанням святих обителів, до тавлій додавано ще й значний апокомбій, але всі ті винагороди видалися Агапітові нічого не вартими, коли вій виявив, що за час відсутності його пограбовано в найціннішому й найдорожчому.

— Зрештою,— закричав він спінено навстріч Сивоокові, — я віддаю за тебе золота більше, ніж у тобі гівна! Але!.. Ти гадаєш,