Читати книгу - "Таємна історія"

Він розгорнув словник і почав шукати необхідне місце.

— Не годиться страшитися речей, про які ви нічого не знаєте, — промовив він. — Ви ніби діти, котрі бояться темряви.

Френсіс був не на машині, тому після занять на квартиру Чарльза мене відвіз Генрі. Френсіс, який склав нам компанію, нервував та дратувався, курив одну сигарету за іншою і міряв кроками передпокій, поки Генрі стояв на порозі спальні й мовчки спостерігав за тим, як я збираю речі Чарльза: тихий, беземоційний, він з абстрактним розрахунком відстежував очима всі мої рухи і не давав ані найменшої нагоди (що я рішуче збирався зробити, тільки-но ми опинимося віч-на-віч) поцікавитися справами Камілли або взагалі якими-небудь справами.

Я знайшов книжку, писальний папір, халат. Що стосується віскі, то я вагався.

— У чому річ? — поцікавився Генрі.

Пляшка повернулася в шухляду, яку я засунув.

— Ні в чому. — Я знав, що Чарльз нетямитиметься з люті. А отже, мені потрібно було вигадати гарне пояснення.

Він кивнув на закриту шухляду.

— Просив йому це привезти?

Я був не в гуморі обговорювати особисті справи Чарльза з Генрі, а тому відповів:

— Він іще просив сигарет, але, здається, їх тут немає.

Френсіс весь цей час крокував по коридору, тривожно, мов кіт. А під час цієї розмови зазирнув до нас. Тепер я помітив, як він кинув на Генрі стурбований і мимолітний погляд.

— Ну, я думаю, ти ж у курсі, що… — невпевненим голосом почав був він.

Генрі звернувся до мене:

— Якщо він її, пляшку, я маю на увазі, хоче, то краще йому привезти її.

Мене роздратував його тон.

— Він хворий. Ти навіть його не бачив. Якщо тобі здається, що з нашого боку це буде вияв ласки, то…

— Річарде, він має рацію, — знервовано втрутився Френсіс, збиваючи попіл сигарети собі в долоню. — Я трохи в курсі справи. Інколи після запою різко кидати небезпечно. Від цього стає тільки гірше. Можна навіть померти.

Мене ці новини шокували. Чарльз мені ніколи не здавався схожим на алкоголіка. Однак я не став нічого коментувати, а тільки сказав:

— Що ж, якщо він у такому поганому стані, в лікарні йому тільки краще, правда ж?

— Що ти маєш на увазі? — уточнив Френсіс. — Хочеш відправити його на реабілітацію? Знаєш, на що це схоже? Коли моя мама перший раз зав’язала, то мало не збожеволіла. Їй ввижалися різні речі. Билася з медсестрою і щосили верещала про всякі дурниці.

— Мені нестерпна сама думка про Чарльза на курсі реабілітації в Меморіальному госпіталі «Катамаунт», — промовив Генрі. Він підійшов до тумбочки й дістав звідти пляшку. Вона була приблизно на дві третини повна. — Таку просто не сховаєш, — підняв він її за шийку.

— Можна перелити в іншу ємність, — запропонував Френсіс.

— Мабуть, простіше вже купити нову. Так менше шансів пролити. А якщо ми придбаємо одну з тих пласких, то він без зайвих клопотів зможе тримати її під подушкою.

Надворі був дощовий ранок. Мжичило, сіре небо затягли хмари. Генрі з нами в лікарню не поїхав. Ми довезли його до квартири (він придумав собі якесь правдоподібне виправдання, але яке точно, вже не пригадаю), а коли Генрі виліз із автівки, то всучив нам стодоларову банкноту.

— Ось, — простягнув він руку, — перекажіть Чарльзові, що я його люблю. Купите йому квіти чи щось таке.

Я ошелешено поглянув на купюру. Френсіс вихопив її в мене з рук і тицьнув Генрі назад.

— Годі вже, — сердито огризнувся він, чим неабияк здивував мене. — Припини.

— Я наполягаю, щоб ви взяли.

— Ага. І накупили йому квітів на сто доларів?

— Вам же ще їх загорнути потрібно, — холодно відказав Генрі. — З рештою чиніть на власний розсуд. Якщо хочете, просто віддайте йому. Мені байдуже.

Він запхав мені гроші в жменю й настільки зневажливим рухом зачинив двері, що краще б він уже ними грюкнув. Я подивився вслід його неповороткій квадратній постаті, що віддалялася тротуаром.

Ми купили Чарльзові віскі — Cutty Sark у пласкій пляшці, — кошик садовини, коробку птифурів, китайські шашки і, замість того щоб вигребти в міських квіткарів денний запас гвоздик, одну жовту орхідею онцидіум у тигрову червонаво-брунатну смужку, висаджену в червоний керамічний горщик.

По дорозі в лікарню я розпитав Френсіса про події на вихідних.

— Самі прикрощі. Не хочу навіть про них зараз говорити, — відмахнувся він. — Ми ж із нею бачились. У Генрі.

— Як у неї справи?

— Нормально. Трохи заклопотана, але, в принципі, нормально. Сказала, що не хоче, аби Чарльз знав, де вона. І більше на цю тему не говорила. Шкода, що не вийшло побесідувати з нею сам на сам, а Генрі не виходив з кімнати ні на секунду.

Френсіс неспокійно пошарудів у кишенях, шукаючи сигарету.

— Може здатися, що це якесь божевілля, але я хвилювався перед зустріччю з нею. Розумієш? Немовби з нею могло щось трапитися.

Я нічого не відповів. Те саме побоювання й мені спадало на думку, причому не раз.

— Ну, я розумію, що Генрі в жодному разі не міг її вбити абощо, але, знаєш, усе це дуже дивно. Таке несподіване зникнення. Нікому жодного слова. Я… — Він мотнув головою. — Особливо коли, ну, ти мене розумієш… правда?

Я не став відповідати. Насправді я чудово розумів, на що він натякає. Але нам обом забракло мужності відкрито висловити те, чого ми жахалися.

Чарльза поклали в палаті на двох, під дверима, і від сусіда — гемпденського окружного поштмейстера — його відділяла тільки ширма. Пізніше ми з’ясували, що сусідові мали прооперувати простату. З його боку палату завалили букети, доставлені міжнародною компанією Florists' Transworld Delivery, на стінах були поналіплювані сльозливі листівки з побажаннями швидкого одужання, а біля ліжка сиділи галасливі родичі та члени сім’ї: запахи їжі, сміх, веселощі, жвава й затишна атмосфера. Після нас із Френсісом у палату прибуло ще кілька відвідувачів до поштаря, і вони зацікавлено поглядали за ширму на Чарльза під крапельницею: мовчазного, самотнього, розпластаного горілиць на койці. Чарльзове обличчя опухло, шкіра виглядала шерехато й пересохло, подекуди на ній проступили якісь висипи. Давно не мите волосся аж потемніло. По телевізору Чарльз дивився жорстокі дитячі мультики, в яких маленькі, схожі на горностаїв