Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ 📚 - Українською

Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

31
0
08.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У карнавалі історії. Свідчення" автора Леонід Плющ. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 151 152 153 ... 199
Перейти на сторінку:
Вона, дурепа, підхопила в одного. Трам-там-там…

Моя бабуся присоромлює малолітку. Малолітка матюкає її.

Що значить — партійна людина… І тут виховує підростаюче покоління, заражене вітрами Заходу.

Малолітка затягує сороміцьку пісню:

А он с нею на кровать,

И давай роман читать,

Читал, читал, не дочитал…

Далі йде історія а ля «Декамерон»…

— Машко! Перепиши мені. Гарна пісня.

— Давай папір, Васю.

Я у роблю позначку в записнику: гра словами «роман читати».

Табірна романтика…

«Взвейтесь кострами, синие ночи», — співають піонери.

Вы здесь из искры раздували пламя,

Спасибо Вам, я греюсь у костра…

Останнє — про Сталіна з популярної пісні таборів.

«Лінгвістичні» роздуми виводять мене з «купе», виривають з безпосередньо даного етапного «контексту» блатних «ксів» та романів… на широкі простори моєї країни — географічні та історичні.

Згадую розповідь старої зечки про її роман з афганським ханом. Хан у себе в Афганістані раптом перейнявся комуністичною ідеологією і приїхав у країну соціалізму, що переміг. Але його не зрозуміли, і він загримів у табори.

Із своєї камери він спускав їй «коня», тобто ксіву на нитці. Вона прочитувала його освідчення не без задоволення. З кожною запискою хан сміливішав. Почав описувати свою пристрасть, свої мрії. Коли князь знахабнів настільки, що перейшов до ханського шляху в коханні, вона відмовилась з ним листуватися. Хан страждав, а вони реготали з його карнавальної трагедії: хан-комуніст ще живе любовними мріями тисячолітньої давнини, а ханові однодумці змусили його жити за законами ГУЛАГної романтики.

Ми живемо на етапному етапі розвитку Росії. Недарма слово «етап» з підручників з історичного матеріалізму, історії партії, політичної економії перекочувало у блатний жаргон і зажило новим життям, як і слово «табір», а тепер, завдяки Солженіцинові, — «архіпелаг ГУЛАГ».

Проте не варто виривати новий етап з історії. Етапом гнали слов’ян татаро-монголи. Етапом пішли в сибірські копальні «берегти горде терпіння» декабристи. Етапом йшов Достоєвський, їхав поет Полежаев. На новому етапі історії Росії за ліберального Олександра II етапами й шли польські повстанці, потім народовольці.

Нарешті голова Ради Міністрів Столипін вдосконалив, механізував етапний шлях. У Заходу запозичили поїзди, паровоз, і зеки почали їхати у Сибір в «столипіні» — у столипінських вагонах. Про Столипі-на зараз пам’ятають тільки інтелігенти, але «столипіни» добре знають робітники й селяни. Хотів він увіковічнити самодержавну Росію за допомогою новоспечених «сірих баронів» (як благав він історію подарувати йому двадцять років для того, щоб створити опору для самодержавства), а увіковічнив себе в етапних вагонах.

Увесь шлях Росії — етап.

Наші газети люблять писати про «зелену вулицю» прогресу, новаціям, новаторству. А в тюрмі я дізнався про походження виразу «зелена алея». Так називали прохід між рядами солдатів, через який проходив солдатик, що провинився, а його били по черзі зеленими лозинами або шпіцрутенами. Він вмирав під палицями, а батечко-цар гордо заявляв Заходові, що немає в нас смертної кари.

Етап — шлях у незвідане, зелена вулиця, алея…

…Озеро милое, милая Родина…

І мчить по вибоїнах етапів історії Русь-трійка, у страху перед її величністю зупиняються чи відсахуються народи… І тягне ця трійка-«столипін» за собою Україну, Литву, Грузію, Молдавію, усі братні й небратні народи.

Поки я займався філологією і наклепами на історію, «столипін» зупинився, і хтось заверещав:

«Станція Березай, кому треба вилізай!»

Харків. Стоянка на вокзалі, воронки, тюрма на Холодній Горі.

Брудна камера — «трійник» (на трьох). Вікна вибиті. На прогулянковий дворик чути крики з камер:

— Дівки, роздягніться, покажіть.

— Пішов ти, козел смердючий. Вертухаїха стоїть.

Дзеленчить вибите скло. Хтось протестує. А я тепер мерзну через такі протести.

Стіни обписані. Шукаю (хоча й розумію, що безглуздо так шукати) написи Алтуняна, Недобори, Лєвіна й Пономарьова. Є одна 187.1, але прізвища такого не чув. Чи мало їх за наклеп. Мені хотілось би побачити знак від своїх «наклепників».

За вікном сварка. Чути: «Колупалки. Козли. Півні!»

*

Вечеря. Якась слизька маса. У кормушку заглядає роздавальник, зек.

— Стаття?

— Політик.

— А-а-а!

З пошаною.

Вранці кличу наглядача.

— Почитати.

— Не «положено» пересильним.

— А що ж мені робити?

— Ї… стіни.

Все-таки приніс якусь маячню. З нудьги читаю. Перша світова війна, революція, громадянська війна у Харкові. Холодна Гора. І раптом… Затонський та його маленька дочка. Я ж знайомий з дочкою. Це мати Ірини Рапп, дружини Володі Пономарьова…

Отже, етапи розгортаються і згортаються у кільця, рухаються по спіралі.

Затонський робить революцію, потім організовує радянську владу в Україні, виявляється ворогом народу, а потім реабілітовується. Його дочка спочатку страждає за батька, потім за власну дочку, яку вигнали з роботи і за зятя, якого посадили на ту ж таки Холодну Гору. Її дочка їде до табору і бачить на стіні у кабінеті начальника табору портрет реабілітованого діда. Я шукаю на стінах Володині записи і читаю книжку про Затонського.

Чудовий російсько-український карнавал, поспіральний і поетапний.

Я глузливо затягнув:

— Широка страна моя родная…

Книжку давно прочитав, нової не дають — не дозволено, присобічу.

Писати і думати про гру нецікаво.

9 травня, день Перемоги. Наглядачі полагіднішали — трохи під чаркою.

— Завтра етап.

Один заглядає до мене і пояснює, що навечір почнуть приводити алкашів-хуліганів, які святкували перемогу.

10 травня шмон у боксі, черга в лазні. Якийсь злодій підморгує мені і переможно дістає звідкись заборонені голку та лезо бритви. На грудях татуювання — Кремль, Ленін, гола баба, яку в делікатне місце дзьобає орел (психоідеологія злодія-зека, міф Леніна і Прометея).

Леніна на грудях я вперше бачу. У психушці він був у багатьох. Спитав в одного:

— Нащо Леніна наколов?

— Він все життя по тюрмах, і я так само.

— Дурниці, він був у тюрмі пару місяців, на слідстві. Дали заслання.

— Брешеш, — з жалем і обуренням заперечив «псих». Але таки повірив.

Ведуть до воронків. На прощання оглядаюсь на напис, який мені так сподобався, на плакаті:

«Сенс життя — у самовідданій, чесній праці для народу».

Як спец із проблеми сенсу життя я в карнавальному захваті від того, що тюремники так просто, чітко, прозоро розв’язали «вічну» проблему. Дурні були Еклезіаст, Будда, Толстой, Достоевський, Ніцше, Іванов-Разумнік. На Холодну б Гору їх, все б зрозуміли і не мучились би від різних там теодицей.

І якийсь смішний чоловік вискочив удень з ліхтарем на

1 ... 151 152 153 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"