Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ні, я ж читав усі ваші оповідки і знаю, що до питання грошей ви ставитеся серйозно. Отже, ось сто рублів авансу від Імператорського аероклубу. Гроші на поточні витрати в мене, бо ми будемо працювати разом Опісля закінчення справи ви отримаєте двісті рублів, якщо змія так і не буде знайдено, і п’ятсот, якщо наша експедиція буде успішною. Ось договір, складений правником аероклубу. Там є пункт про нерозголошення. Я розумію, що вам треба писати про свої пригоди, але до закінчення війни про змія згадувати заборонено. Домовилися?

— Так, звісно. Тільки ж війна ще й не почалася.

— Почнеться. Не цього року, так наступною, — впевнено сказав Нестеров.

Я узяв гроші й усе підписав, потім ми засіли за малу.

— Ось дивіться, Іване Карповичу, я летів з Новгорода-Сіверського. Приблизно ось тут потрапив у хмару, — авіатор тицьнув пальцем. — Коли вилетів, то місцевість навколо відрізнялася від того, що є на мапі. Ось бачите, тут позначені болота й острівці лісу, але там були поля. Була дорога, велика кількість людей, за моїми підрахунками, десь біля тисячі, як не більше.

— Згідно з мапою, тут до найближчого села біля тридцяти верст. Навряд чи люди на таку відстань підуть пішки. То, мабуть, десь поблизу було село чи кілька сіл, не позначених на мапі, — здогадався я.

— Повністю згоден з вами, Іване Карповичу. А ще вдалині я бачив пагорби, а на мапі їх теж немає. То пропоную поїхати на північ і провести розвідку цих країв.

— Що ж, уперед, — кивнув я.

— Підготуйте віз, я зараз, — наказав Нестеров.

Я пішов запрягати двох миршавеньких коней, які удвох не варті були одного мого Чалого. Тільки запряг, коли на віз поліз якийсь мужик у потертому сюртуку та запилюжених штанях.

— Куди це ти зібрався? — строго спитав я, бо нахаб не любив. А потім звернув увагу на обличчя мужика, яке видалося мені знайомим. — Ти хто такий? — уївся я поглядом у незваного гостя. А той засміявся і стягнув з голови картуза з поламаним козирком.

— Не пізнав? — спитав він теж знайомим голосом.

— Пане поручику? — я вже заморився сьогодні дивуватися.

— Він самий. Я ж кажу, Іване Карповичу, що уважно читав усі ваші пригоди. І запам’ятав, як ви там добре маскувалися. Оце й вирішив, що краще поїду мужиком, аніж поручиком. Як, схожий на хлібороба?

— Схожі. Ану дайте руки ваші подивлюся, — роздивлявся і тільки головою крутив. Знов-таки дивувався. Бо ж пана від мужика легше за все по руках відрізнити. У панів пальці тонкі, шкіра біла та ніжна, нігті акуратні. Але ось у поручика руки були мужицькі: долоні великі, у шкіру в’їлося щось чорне, два нігті збиті.

— Петре Миколайовичу, а як ви такі руки зробили?

— О, Іване Карповичу, такі руки у всіх авіаторів, якщо це, звісно, справжні авіатори, а не абищо. Бо ж тільки тоді станеш ти авіатором, коли перебереш двигун свого аероплана та інші механізми, коли знатимеш їх як свої п’ять пальців! От тоді ти авіатор. То руки в нас наче у шоферів чи машиністів. Щоб публіку не фраппірувати, я завжди у лайкових рукавичках ходжу. Ну то що, поїхали?

— Поїхали.

Всілися ми на віз, попрощалися з солдатами, які дивилися тепер на Нестерова й очам своїм не вірили. Покотили на північ. Дорогою Нестеров розповідав усе про аероплани, якими дуже захоплювався. І так же було приємно його слухати, хоч багато чого я не розумів. Але завжди поважав, коли мала людина справу, до якої прикипіла серцем. Дуже важливо таку справу знайти, щоб і ти її любив, і вона тебе любила. Точно як із жінкою. І без справи, і без жінки — погане життя. Ото я подумав про це і спохмурнів, бо ж останнім часом навіть справи мої мене не тішили. Наче і розплутаю все, знайду злочинця, а серце не співає, байдуже йому. Сумував за Ізабеллою. А ще сни погані снилися. Все я хотів утекти кудись, сховатися, гналися за мною якісь вороги. Вранці прокинуся, а на душі погано, і не знаю чому. Тоді біг до Моніки, яка була єдиною мені радістю.

— Про що думаєте, Іване Карповичу? — обережно спитав Нестеров, який, мабуть, помітив мій сум.

— Та про справу, — збрехав я, бо людям чужий сум не потрібен. — А от ви казали, що змій п’яний був. А де питво узяв? Це ж для такого одоробла ціле цеберко потрібне і не одне.

— Та яке там цеберко! Ціла діжка! Їх же і везли!

— Кого?

— Діжки! Три величезні діжки на возах і казани ще. Попереду ото віз, на якому дівчина зв’язана, а потім вози з діжками і казанами, у яких, схоже, куліш якийсь, чи що.

— До пиятики якоїсь готувалися?

— Не знаю. Взагалі-то схоже було на весілля велике, як ото по селах буває.

— Тільки навіть на найбільше весілля по тисячі людей не збирається. Та й наречених до стовпа не прив’язують.

— Тут ви праві, Іване Карповичу. О, дивіться, роздоріжжя, а на мапі його немає.

І справді, онде праворуч дорога відходила, на мапі не позначена. І дорога широка, бруківкою викладена, тільки от травою вже поросла, так наче давно нею не їздили.

— Що ж, поїдемо, подивимося, що за дива, — повернув я коней праворуч і покотив. Десь версти за чотири попереду побачили село. Велике, дворів, може, на тисячу, а може, і більше. Онде церква, а онде панський будинок на горі, дивний такий, на фортецю схожий.

— Скоро сутенітиме, то тут поки заночуємо.

— Добре. Тільки треба дізнатися, що за село і чому його на мапах немає, — нагадав Нестеров.

Біля першої ж хати у селі побачили чоловіка, що сидів просто на землі, витягнувши ноги. Сидів та підвивав, насунувши кашкет на обличчя. Я подумав, що п’яний, такий нічого не розповість, то поїхав далі. Але більше людей не видно було. Спробував стукати у ворота, але жоден не відчинив. Наче поглухли всі.

— Чого це вони так? — здивувався Нестеров.

— Та й сам не знаю, дивне якесь село.

Повернув коней і поїхав до першої хати. Господар її так і сидів під воротами та скиглив.

—