Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— О Господи! Хто це тебе так?

— Вони! — чоловік зморено махнув рукою і так гірко заплакав, що мені аж тоскно на душі зробилося. Багато я сліз бачив і розумів, що плаче людина з якогось великого горя, а не просто так. Почекав, поки виплачеться.

— То що це за село?

— Палена Буда, — відповів чоловік. Прошепотів, бо був геть знесилений сльозами. А ще ті синці.

— О, Палена Буда! — кивнув я, наче цю назву знав. — Багатенько ми сьогодні проїхали. А не підкажете, де тут у вас можна заночувати?

— Та ніде.

— Як ніде?

— Ніхто вас не пустить.

— Це чому?

— Тому що чужих наказано не пускати.

— Ким наказано?

— Паном, — чоловік сказав і чомусь знову заплакав.

Я ж здивувався, бо це раніше, ще за кріпацтва, було — що пан скаже, те мужики і роблять. А зараз же кожен сам собі господар. Хто це може наказати не пускати чужих?

— А хто у вас пан?

— Барон Балтика.

— Щось не чув про такого.

— То пощастило тобі, — зітхає мужик.

— Чим пощастило? — не розумію я.

— Тим, що краще його не відати і не знати, пана нашого.

— Злий?

— Гірше.

— Що гірше?

— Не питай! — і знову плаче.

— Слухай, а можна ми в тебе заночуємо? — питаю, бо бачу, що іншої ночівлі ми тут і не знайдемо.

— Робіть, що хочете, — махає рукою господар.

— Ну, ти хоч відійди від воріт. Щоб ми у двір заїхали.

Він підводитися почав, двічі падав. Хитається весь, наче п’яний. Тільки не п’яний, бо ж запаху немає. Дива.

Я ворота відчинив, заїхали ми.

— Що це з ним? — питає Нестеров та киває на господаря.

— Горе якесь, — пояснюю я і сам до господаря звертаюся:

— У хату зайти можна?

— А заходьте, — махає він. У дворі на землю сів і сидить.

Я до дверей, а вони вибиті, з завіс зірвані, до стіни приставлені. І другі двері вибиті. У хаті сірник запалив, а там наче війна була Все перекидане, поламане, плями на підлозі. Кров, чи що.

— О Господи, та що ж тут відбувалося? — шепоче Нестеров, який ліхтариком світить та бачить цей гармидер.

— Ходім за господарем.

Хотіли його до хати завести, а він давай пручатися.

— Ні, не хочу, погано мені там! — каже.

— Та ходімо, хоч поїси з нами, рани ми твої подивимося, а то сконаєш, як собака.

— І добре, хочу я сконати!

Так і не затягли його, залишили надворі. Ледь переконав я його на віз лягти, у солому, бо ж весна, холодно на землі валятися. Ще хотів розпитати, але чоловік лише плакав. То пішли ми з поручиком до хати. Я скіпки запалив для світла, потім пічку. Поставив чавунок на чай, бо самовара в хаті не було. Дістав сидор, який Уляна Гаврилівна у дорогу дала А там і шинка, і огірки солоні, хліб, коржі гречані, сало копчене, яйця варені. Воно-то, звісно, Великий піст, гріх, але ж для подорожніх послаблення. Поїли і вляглися спати. Нестеров на полу біля печі, а я просто на лавці. Він швиденько захропів, а я ото все думав. Не подобалося мені це село. Дивне якесь. І от господар наш. Хто його побив та за що?

Відповідей не було, почав про Моніку думати і сам заснув. Але вночі прокинувся. Це в мене звичка така, що як у незнайомому місці сплю, то кілька разів прокидаюся. Тихенько вийшов з хати, прислухаюся, чи на місці коні. На місці, та чую, наче рух якийсь у сараї. Я туди. Босоніж, земелька холодна, а ще й роса, але ж не мав часу чоботи взувати. Дивлюся, двері відчинені. Я за револьвер схопився, завжди його при собі мав. Наче захрипіло щось, аж коні злякалися, я до сараю заскочив, а там щось як стрибне на мене. Я ледь не вистрелив, кулаком угилив, воно знову хрипить, хитається якось дивно. Тут тільки я дотумкав, що не стрибнуло на мене щось, а я сам наштовхнувся на тіло. Яке висіло зі стелі. Хтось у зашморг поліз!

Я схопив тіло за ноги, підняв, щоб на мотузці не висіло. І стою. Рукою одною поліз, не дістаю до зашморгу. Його б розв’язати треба, бо ж затягнувся. Ніж би сюди. Був у мене один, швейцарський, подарунок графа, ще як у нього гроші водилися, тільки у кошику з харчами залишився. Ще одне лезо в підошві чобота, але чобіт у хаті! От що було робити? Довелося стріляти, щоб врятувати душу християнську. Перебив пострілом мотузку, тіло поклав на підлогу, зашморг із шиї зняв. Прислухався, наче не дихає. Ще в конторі навчився, як надавати першу допомогу. То почав штучне дихання робити.

— Що сталося? — це Нестеров прибіг, прокинувся від пострілу.

— Та ось, поліз у зашморг господар.

— Живий?

— Тихо! — прислухався я. Наче задихав бідолашний.

— Живий. Понесли його до хати.

Тільки занесли, а тут у ворота стукають. Крики, коні тупотять та іржуть. Я вискочив у двір, бачу, що там вершники якісь зі смолоскипами. От у двір заскочили.

— Хто стріляв? Хто стріляв? — кричать російською, тільки вимовляють дивно якось, наче не руські. Та й самі у баранячих шапках, у вбраннях дивних. Увірвалися у двір, наставили на мене рушниці, очима зиркають.

— Ти хто такий?

— А ви хто? — питаю. А один з них як зацідить мене прикладом. Зацідив би, та я присів завчасно, то просвистів приклад у повітрі.

— Ви що робите? — кричу їм, а вони оточують, зараз уже кинуться бити. Револьвер-то в мене є, але в них у кожного по рушниці. Треба краще щось вигадати, аніж стрілянину вчиняти.

— Яз казенного заводу, в Шостці прикажчик! У державній справі тут! За наказом військового командування!

Кричу, наче різаний, брешу аби що, тільки б зупинити їх. Подіяло. Стали вони, щось між собою балакають. Не по-нашому, але десь я таку мову чув. На