Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Що тут робиш? — питає той, який бити мені хотів прикладом.

— З товаришем шукаємо поклади глини для військового замовлення. Оце зупинилися переночувати.

— Хто стріляв?

— Я стріляв. Господар наш у зашморг поліз. Я випадково побачив. Треба було рятувати, то кулею мотузку перебив.

— Звідки у мужика револьвер? — питає і дивиться з презирством.

— На фабриці видали. Ми ж у ліси їдемо, щоб було чим вовків відлякувати.

— Куди тобі, свиня, вовка здолати? — питає він презирливо. Я б йому щось відповів, та бачу, що не на часі. Він посміхається, подумав, що злякався я.

— Ану зібралися і геть звідси!

— Так ніч же.

— Геть! Щоб більше і ноги тут не було! Чи канчука хочеш?

Ото не люблю я, коли зі мною так. Але чого в житті навчився, так це того, що завжди думати треба не на один хід уперед. Ось міг я йому зараз відповісти, у бійку влізти, навіть вистрелити, до хати забігти. А далі що? І не сам же я, зі мною найкращий авіатор імперії з важливим завданням То покрутив я головою.

— Канчука я не хочу. Зараз поїдемо.

Пішов до хати. Там чекав Нестеров із сокирою, яку десь знайшов. Хоробра людина, готовий був битися, але нам подвиги зараз ні до чого. Зібралися ми, вийшли у двір. Бачимо, що вершники поруч, чекають. Запряг я коней і поїхали. Вони нас десь із версту проводжали, потім пострілами полякали, наказали більше сюди ніколи не повертатися і поїхали назад до села. Нахабні, озброєні, зі смолоскипами та на добрих конях.

— Хто це такі? І що діється? — спитав Нестеров, який так зблід, що аж уночі видно було. Я теж зблід, так зуби стиснув, що аж відповісти спочатку не зміг.

— Іване Карповичу?

— Не знаю. Нічого не знаю і не розумію. Але щось мені здається, що це якось зі змієм вашим пов’язано.

— Як?

— Не знаю, але змій — диво, і село це — диво. Навряд чи два дива в одних краях ніяк не пов’язані. Ви тут поки почекайте.

Якраз трапився ярок, я звернув із дороги й зупинив віз за кущами.

— А ви куди, Іване Карповичу? — схвилювався Нестеров.

— У розвідку, в село.

— Це небезпечно! Ви ж бачили тих бандитів!

— Бачив, і страшніших бачив. Чекайте тут. Якщо почуєте постріли, то наганяйте коней звідси. Сповістіть поліцію. А як пострілів не буде, то почекайте мене, я швидко.

Зістрибнув я з воза і побіг. Дорогою, бо полем було ще грязько. Сподівався, що вершники ті в засідці не залишилися, вважали, що налякали нас добряче і ми п’ятами накиваємо аж до самого Кролевця, як не далі. Я й накивав, тільки в зовсім іншому напрямку. Добіг до села швиденько, побачив, що у всіх хатах темно, тільки вікна панського будинку на пагорбі горять. Зупинився, щоб дихання заспокоїти. Подумав, що заслаб трохи. Коли в конторі служив, то міг і годину, і дві без зупинки бігти. А тут менше пробіг і захекався.

Ото стояв, дихання заспокоював, коли почув стогони. З того двору, де ми ночувати хотіли. Прокрався поближче, почекав. Господар стогне, а більше наче нікого. Я у двір. Чоловіка під руки і потягнув до хати. Він непритомний був. Знову його побили, весь у свіжій крові. Довелося водою поливати, поки отямився він.

— Це я, не хвилюйся, — прошепотів я, коли побачив, що він очі розплющив.

— Ти? — він вдивлявся, але що там побачиш, коли темно.

— Я. Ночувати в тебе намагався.

— Що ти тут робиш? Вони тебе вб’ють.

— Хто вони такі?

— Нашого пана люди.

— А чого такі нахабні?

— Бо все, що хочуть, можуть творити. З будь-ким. Якщо пан накаже.

— А поліція?

— Поліції ми не бачимо. Не їздить сюди поліція, знає, який тут порядок.

— За що вони тебе побили?

— За те, що чужих пустив. Заборонено це в нас.

— Чому?

— Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

— Бо гріх на себе руки накладати.

— А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? — аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

— Тихіше ти, — я аж на вулицю вийшов, прислухався — Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

— Оці панські, вони не наші наче?

— Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

— То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

— Вони.

— А за що?

— Доньку забирали, — і знову плакав.

— В гарем для пана? — здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

— Для змія, — зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

— Для змія? Для якого змія? — спитав, коли повернувся.

— Для панського.

— Що за змій?

— На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

— А навіщо йому твоя донька?

— Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! — і знову плаче.

— Як з’їсти? — ошелешено кажу.

— А як завжди. Щомісяця йому возять.

— Для чого?

— Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

— Дівчатами?

— Тільки дівчатами, — чоловік далі плаче.

— І що, доньку твою вже віддали?

— Ні, за два дні повезуть.

— На возі до стовпа прикуту?

— Так. Нюсю мою! — і далі плаче.

— А чого саме її?

— Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! — знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано