Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

— Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

— Спите, чи що? — тихо шепочу.

— Іване Карповичу, ви! — зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

— Чого це ви аж тремтите? — здивувався я. — Спітніли весь! Сталося щось?

— Та ні, нічого, — каже Нестеров якось ніяково.

— А чому тоді такі наче перелякані? — не відступаю я, бо дивно якось. — Бачили щось?

— Та ні, ні, нічого не бачив. Просто той... — Нестеров відвертається. — Я темряви боюся. Панічно. Оце залишився сам, ледь витримав.

Здивувався я, що ось герой імперії, найкращий авіатор Росії, а така дурниця, що темряви боїться. З іншого боку, в кожної людини слабке місце є. Знав я одного бунтівника у Києві, який під кулі ходити не боявся, бомби робив, відчайдух був ще той, а попалився на тому, що боявся жаб. Якось ішов вулицею, а дітлахи жабу надули і через паркан кинули, у бунтівника потрапили. Так він знепритомнів і впав. Підбігли люди, лікаря покликали, той стетоскопом почав тицяти, а в бунтівника револьвер і бомба під сюртуком. Поліцію викликали і схопили. Потім його до Сибіру відправили, на каторгу. Він звідти втік із двома товаришами. У тайзі на них ведмідь напав, так бунтівник зміг у вухо ствол засунути і застрелити. Отак от, жаб боявся, а ведмедя — ні.

— Ви вже вибачте, але нічого з собою вдіяти не можу. Боюся темряви і все, — каже Нестеров.

— Та ну що ви, у кожного свій страх є. А я вашого змія знайшов.

— Як? Де?

— Тихіше, не кричіть. На пагорбах, за селом.

— То поїхали!

— Може, одразу по допомогу поїдемо?

— Ні, я мушу сам змія побачити! Переконатися. А то прийдемо з командою уловлювальною, а там немає ніякого змія. Таку ганьбу не переживу. То спочатку сам побачу. Поїхали!

— Дорогою туди не проїдемо, бо через село, а там абреки ті. Доведеться пішки.

— Пішки так пішки!

Сховали ми воза з кіньми далі у ярку і пішли. Я — попереду, Нестеров поспішав за мною. Борсалися у весняній багнюці, іноді присідали, якщо чули щось підозріле. Вже світати почало, коли вийшли ми до пагорбів, порослих лісом. Сховалися за деревами і сіли перепочити. Я дістав харчі, які завбачливо прихопив із собою.

— Мені якось і їсти не хочеться, — скривився Нестеров. — Дуже хвилююся.

— Я теж, але поїсти треба, воно і заспокоює, і сили надає. А сили нам сьогодні знадобляться. Ось спробуйте, які Уляна Гаврилівна сосиски готує. За німецьким рецептом!

Він сосиску куснув і вже з рук не випускав, поки всю не з’їв.

— І справді смачна! Я такі тільки на Волзі, у тамтешніх німців куштував! — сказав Нестеров, посміхнувся і дістав портсигар.

— Краще не куріть, бо хтозна, що там за нюх у змія.

— І то таке, не подумав, — погодився Нестеров.

А я от подумав, що дивно як. Інший би, якийсь панок без копійки в кишені, образився б, що я його вчу, а тут найкращий авіатор імперії, герой, про якого всі газети пишуть, а сприйняв спокійно. Бо розумна людина залюбки вчиться.

Поїли ми, залишки я прикопав у торішнє листя, почали дертися на пагорби. Не поспішали, тихенько йшли. Знову я перший, а Нестеров за мною, нога в ногу ступав. Придивлялися, прислухалися, обходили острівці снігу, що ще залишалися в лісі, щоб не видав нас слідами.

Потроху видерлися на пагорби, там теж ліс Я на дерево заліз, подивився. Онде село Палена Буда, онде будинок панський, палац цілий, точніше фортеця. Бо ж ровом оточений та мурами високими. Я таких панських будинків і не бачив.

Коли наче кахикнуло щось. Та так потужно, як жодна людина не кахикне, навіть бас із кафедрального хору. Я швидко з дерева зліз, присів.

— Чули? — питає Нестеров пошепки.

— Чув. Сидіть тут.

Мусив я найкращого авіатора держави берегти, то побіг уперед сам. Бачу, що он ліс потроху розступається, кущі густі, цілі чагарники, а за ними наче галявина. Я до землі припав і поплазував. Аби ото літом, так і горя не знав би, а зараз іще голий ліс, приховує погано. То ліз потроху, хвилин п’ять, аж поки досяг кінця кущів. За один приліг і визирнув. Дивлюся — велика галявина А посередині кам’яна буда, складена з величезних брил. Така буда, що ото три вози один на одного постав — і то вмістяться, заїдуть. Будинок чи що? Та тільки вікон немає... Потім дивлюся, наче щось із тої буди висунулося. Палка якась, чи що? Дерево повалене? І тут воно ворухнулося. Я до землі припав, наче маля до цицьки. Вичекав, потім голову підняв і зрозумів, що то хвіст стирчить із буди. Величезний хвіст, метри чотири завдовжки і як нога дебелого дядька завтовшки — на початку. А закінчується вже як рука завтовшки. А на самому кінці китиця, наче ото на булаві.

Я кілька разів очима блимнув, хвіст нікуди не дівся. Здивувався я. Тобто не те щоб я Нестерову не вірив, але все ж не чекав, що справді змій. Який же він розміром, якщо тільки хвіст он такий? Важко й уявити...

Тут мене аж заціпило. Бо якось я спочатку уваги не звернув, а зараз придивився і побачив, що біля входу до буди, збоку трохи, валялася ціла купа різного сміття. І з того сміття стирчали кістки. Та не просто кістки, а людські кістки! Я б іще, може, сумнівався, чи точно людські, але там же й черепи були. Людські. Частково потрощені, але впізнавані. Я рахувати їх почав, десь на третьому десятку зупинився, бо почало мене нудити. Я-то багато чого бачив і коли в конторі служив, і потім, але щоб ось так кістки та черепи людські в купі валялися!

Хотів назад лізти, подалі від цього жаху, але зупинився, бо не про все ж дізнався. Виліз із кущів і тихенько побіг