Читати книгу - "Крістіна"

З мокрими від сліз щоками Лі поглянула на мене знизу вгору.

— І що тепер, Деннісе? Що нам робити?

— Тепер ми покладемо цьому край.

— Як? Що ти маєш на увазі?

Промовляючи радше до себе, а не до неї, я сказав:

— Йому потрібне алібі. Ми маємо бути готові, коли він поїде. Гараж. Дарнелла. Я влаштую їй пастку. Спробую її вбити.

— Деннісе, про що ти говориш?

— Він поїде з міста, — пояснив я. — Ти не розумієш? Усі ті люди, яких убивала Крістіна, — вони утворюють довкола Арні кільце. Йому про це відомо. Він вивезе Арні з міста.

— Ти про Лебея.

Я кивнув, і Лі здригнулася.

— Ми повинні її вбити. Ти це знаєш.

— Але як? Будь ласка, Деннісе, скажи… як ми це зробимо?

І нарешті в мене виникла ідея.

48 / Підготовка

Десь на шосе убивця гуляє,

Задуми огидні він виплітає[166].

The Doors

Я висадив Лі біля її будинку і сказав, щоб подзвонила, коли помітить, що поблизу ошивається Крістіна.

— І що ти зробиш? Примчиш із вогнеметом?

— З базукою, — сказав я, і ми істерично розсміялися.

— Знищити п’ятдесят восьмий! Знищити п’ятдесят восьмий! — прокричала Лі, й ми знову розреготалися. Але водночас то був сміх переляканих до напівсмерті… а може, й більше, ніж напів. Водночас мене мучили думки про Арні: від того, що він побачив і що я накоїв. Думаю, Лі почувалася так само. Просто бувають такі моменти, коли треба сміятися. Просто треба, і все. А коли той сміх накочує, його вже ніщо не може стримати. Він просто приходить і робить свою справу.

— То що мені сказати батькам? — спитала вона, коли ми вже трохи заспокоїлися. — Деннісе, я маю їм щось сказати! Не можна ризикувати, що вона їх переїде на вулиці!

— Нічого. Просто нічого їм не кажи.

— Але ж…

— По-перше, вони тобі не повірять. А по-друге, поки Арні в Лібертівіллі, нічого не станеться. Ставлю на це своє життя.

— Ти вже поставив, дурнику, — прошепотіла вона.

— Я знаю. Своє, а також життя матері, батька, сестри.

— А як ми знатимемо, що він поїхав?

— Про це я потурбуюся. Завтра скажи, що тобі погано. У школу ти не підеш.

— Мені вже погано, — тихим голосом промовила вона. — Деннісе, що буде? Що ти задумав?

— Я подзвоню тобі пізніше, увечері, — сказав я й поцілував її. У холодні губи.

Коли я зайшов у будинок, Елейн саме натягала на себе парку й бурчала прокльони людям, які посилають інших людей до Тома по хліб і молоко, коли по телику саме має початися «Танцювальна лихоманка». На мене вона теж була готова набурчати, але трохи змінила гнів на милість, коли я запропонував підкинути її до маркету й назад. А також нагородила підозріливим поглядом, бо така несподівана доброта до молодшої сестри могла запросто виявитися першим дзвіночком якоїсь хвороби. Може, герпесу. Вона спитала, чи зі мною все гаразд. Але я тільки всміхнувся лагідно й сказав, щоб сідала в машину, поки я не передумав, хоча на ту мить права нога вже поболювала, а ліву аж викручувало від болю. Я міг до нескінченності втирати Лі про те, що Крістіна нікуди не поїде, поки Арні в Лібертівіллі, і на рівні розуму я усвідомлював, що це правда… але від цього нікуди не дівалося інтуїтивне скручування в животі, коли я думав про те, як Еллі йде два квартали до Тома й у своїй яскраво-жовтій парці переходить темні вулиці передмістя. Я весь час уявляв, що на одній з тих вулиць припаркувалася Крістіна, чатує в темряві, як стара мисливська сука.

Уже біля крамниці Тома я дав їй долар.

— Візьми нам по «йоделю» й по «колі».

— Деннісе, ти нормально почуваєшся?

— Так. Але якщо ти мою решту вкинеш у гральний автомат, я тобі руку зламаю.

Це її наче заспокоїло. Вона зайшла в крамницю, а я сидів, згорбившись, за кермом свого «дастера», думаючи про те, у яку безвихідь ми потрапили. І ні з ким поговорити не могли — ось у чому весь жах. Саме тому Крістіна була така сильна. Що я мав робити? Потягти тата вниз, у його іграшкову майстерню, і сказати йому, що машина, яку Еллі називала «ригачним старим драндулетом Арні Каннінґема», тепер їздить сама, з власної волі? Подзвонити копам і пожалітися, що мертвяк хоче вбити мою дівчину й мене? Ні. На нашу користь, крім факту, що машина не рушатиме, поки в Арні не буде алібі, грало тільки те, що їй не потрібні були свідки. Канючі Велча, Дона Ванденденберга й Вілла Дарнелла вбили на самоті, пізно вночі; Бадді Реппертона й двох його друзів замордували в чортовій глушині.

Повернулась Елейн, притискаючи до своїх набубнявілих грудей пакет, і простягнула мені мою «колу» і «йодель».

— Решту, — сказав я.

— Який же ти кізяк, — скривилась вона, але поклала двадцять із чимось центів у мою простягнену долоню.

— Я знаю. Але все одно тебе люблю, — я відкинув її капюшон з голови, скуйовдив волосся й поцілував у вухо. Подив і недовіра відбилися на обличчі Еллі… та потім усміхнулась. Не такою вже й поганкою вона була, моя сестричка Еллі. І думати про те, як її збивають на вулиці тільки тому, що я закохався в Лі Кебот, коли Арні ошизів і покинув її… я просто не міг цього допустити.

Удома я вибрався нагору сходами, спершу привітавшись із мамою. Вона поцікавилась, як нога, і я їй сказав, що з нею все в порядку. Але вже на другому поверсі насамперед кинувся до аптечки у ванній. Проковтнув кілька таблеток аспірину для порятунку від болю в ногах, які вже виспівували мені «Аве, Марія». Потім пішов у спальню батьків, де стояв горішній телефон, і опустився в мамине крісло-гойдалку, не стримавши зітхання.

Я підняв трубку й зробив перший зі своїх дзвінків.

— Денніс Ґілдер, кара небесна проекту з добудови магістралі! — радісно вигукнув Бред Джефріз. — Радий тебе чути, синку. То що, коли тебе чекати на спільний перегляд гри «Пінгвінів»?

— Ну не знаю, — протягнув я. — Мені швидко набридає дивитись, як інваліди грають у хокей. От якби ви любили хорошу команду, таку як «Флаєрзи»…

— Господи, і чого я повинен це вислуховувати від дитини, яка навіть не моя? — спитав Бред. — Світ котиться під три чорти.

Ми ще трохи почесали язиками, просто перекидаючись незначущими фразами, а потім я розповів йому, для чого дзвоню.

Він розсміявся.

— Деннісе, якого хера? Сам