Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

кварталами конків, де все було запнуте й ретельно прикрите віконницями — цнота, невдачі, зубовний скрегіт і п'яна маячня, недоїдання, забобони, праведність, кровозмішення, молитовний екстаз; повз яскраво освітлені кубинські «боліто» — жалюгідні халупи із завжди розчиненими навстіж дверима, романтичність яких зводилася тільки до назв «Червоний особняк», «Вілла Чічі»; повз церкву із штучного мармуру, з бридкими трикутними шпилями, встромленими у місячне небо; повз розлогий сад і масивну, увінчану чорною банею споруду монастиря, гарну на тлі місячного неба; повз автозаправну станцію і яскраво освітлену закусочну поряд із пустирем, на якому був маленький майданчик для гри в гольф; залитою світлом головною вулицею, де стояли три аптеки-закусочні, магазин музичних інструментів, п'ять єврейських крамниць, три більярдні, дві перукарні, п'ять пивниць, три павільйони з морозивом, п’ять поганеньких і один першокласний ресторан, два газетних кіоски, чотири крамнички лахмітників (у одній із них виготовляли ключі), фотоательє, будинок, на першому поверсі якого були контори, а на другому — чотири зуболікарських кабінети, магазин дешевих товарів, готель на розі, а навпроти — стоянка таксі; проминувши готель, він звернув і пішов вулицею, що вела до портового кварталу, повз великий непофарбований дерев'яний будинок, з освітлених вікон якого долинали звуки піаноли й у дверях якого стояли дівчата, а перед дверима, на тротуарі, сидів матрос; а потім знову звернув, проминув цегляний будинок муніципалітету з освітленим годинником, що показував пів на одинадцяту, в'язницю, вибілені мури якої поблискували в світлі місяця, і ввійшов у алею, на якій тісним рядом стояли автомобілі й яка вела до входу в «Бузкову ніч».

«Бузкова ніч» була яскраво освітлена й повна людей. Увійшовши, Річард Гордон побачив, що гральна зала переповнена; рулетка оберталась, і маленька кулька лунко брязкотіла об металеві перегородки, рулетка оберталася дедалі повільніше, а кулька дзижчала, кружляючи, потім лунко підстрибувала і, нарешті, зупинялася, й тоді чути було тільки шурхіт кола, що оберталося, й стукіт фішок.

У барі хазяїн, що стояв за стойкою з двома барменами, сказав:

— Вітаю, вітаю, містере Гордон. Що будете пити?

— Не знаю, — сказав Річард Гордон.

— Мені не подобається ваш вигляд. Що з вами? Занедужали?

— Ні.

— Я придумаю для вас що-небудь гарненьке. Таке, щоб вас розворушило. Ви коли-небудь куштували іспанський абсент — оеп?

— Давайте, — сказав Гордон.

— Вип'єте — відразу повеселішаєте. І вам сам чорт буде запанібрата, — сказав хазяїн. — Зробіть-но для містера Гордона оіеп екстра.

Стоячи коло стойки, Річард Гордон випив три чарки ojen екстра, але краще йому не стало; каламутний, солодкавий, холодний напій, що пахнув локрицею, на нього не подіяв.

— Дайте мені що-небудь інше, — сказав він барменові.

— Що я чую? Невже вам не сподобався ojen екстра? — спитав хазяїн. — Він вас не розворушив?

— Ні.

Після <цеп треба пити обачно.

— Дайте мені чистого віскі.

Віскі розігріло йому язик і гортань, але думок не змінило, І раптом, дивлячись на себе в дзеркало над стойкою, він зрозумів, що пиття вже ніколи не даватиме йому полегкості. Те, що засіло в ньому, сидітиме в ньому завжди, і навіть якщо він уп'ється донестями, прокинувшись, він однаково відчує, що воно в ньому сидить.

Високий, дуже худий молодий чоловік з рідкою світлою щетиною на підборідді, який стояв коло стойки поряд З ним, спитав:

— Пробачте, ви не Річард Гордон?

— Так.

— Мене звуть Герберт Спелмен. По-моєму, ми з вами познайомилися на одній вечірці в Брукліні.

— Можливо, можливо, — сказав Річард Гордон.

— Мені дуже сподобалася ваша остання книжка, — сказав Спелмен. — Мені всі ваші книжки подобаються.

— Приємно чути, — сказав Річард Гордон. — Вип'єте зі мною?

— Ні, дозвольте я вас пригощу, — сказав Спелмен. — Ви куштували цей оіеп?

— Він мені не допомагає.

— А що з вами?

— Кепський настрій.

— То, може, ще чарку?

— Ні. Я перейшов на віскі.

— Знаєте, для мене зустріч з вами — велика подія, — сказав Спелмен. — Певно, ви не пригадуєте, як ми з вами познайоми-. лися на тій вечірці?

— Ні. Але то була, певно, вдала вечірка. А про вдалі вечірки спогадів майже не лишається, правда?

— Правда, — сказав Спелмен. — Ми були в гостях у Маргарет Ван-Брант. Пригадуєте? — спитав він з надією в голосі.

— Намагаюсь.

— Це я тоді підпалив будинок, — сказав Спелмен.

— Невже, — сказав Гордон.

— Так, так, — радісно сказав Спелмен. — Саме я. Мені ніколи в житті не було так весело, як тоді.

— А що ви тепер робите? — спитав Гордон.

— Та нічого особливого, — сказав Спелмен. — Живу — не тужу. Стараюся нічого не брати в голову. А ви пишете нову книжку?

— Так. Половину вже написав.

— Чудово, — сказав Спелмен. — А про що вона?

— Про страйк на текстильній фабриці.

— Так це ж чудово! — сказав Спелмен. — Знаєте, мене хлібом не годуй — тільки подавай що-небудь на соціальну тему,

— Що?

— Страх як люблю про це читати, — сказав Спелмен. — Як на мене, то кращого чтива немає. І з вами тут ніхто не зрівняється. Скажіть, а в цій книжці буде образ вродливої єврейки-агітатора?

— А що? — підозріливо спитав Річард Гордон.

— Бо це була б роль для Сільвії Сідні. Я закоханий у неї. Показати вам її фото?

— Я бачив її,— сказав Річард Гордон.

— То вип'ємо, — радісно сказав Спелмен. — Хто б подумав, що я вас тут зустріну. Знаєте, мені завжди щастить. Страшенно щастить.

— Чому? — спитав Річард Гордон.

— Бо я божевільний, — відповів Спелмен. — А це ж блаженство! Це все одно, що бути закоханим, тільки все завжди закінчується добре.

Річард Гордон трохи відсунувся від нього.

— Ну, навіщо так, — сказав Спелмен. — Я не буйний. Цебто я рідко коли буваю буйний. Давайте вип'ємо.

— І давно ви збожеволіли?

— Та я, по-моєму, таким і вродився, — сказав Спелмен. — Повірте, в наш час це єдиний спосіб бути щасливим. Що мені до того, скільки коштують акції «Дуглас Ейркрафт»? Що мені до того, скільки коштують акції Американської телефонно-телеграфної компанії? Все це мене не обходить. Я читаю одну з ваших книжок, чи п’ю, чи дивлюся на фотографію Сільвії, і я щасливий. Я — мов птах. І не просто птах. Я… — На мить він завагався, підшукуючи слово, а тоді скоромовкою випалив: — Я гарненьке лелеченя. — І почервонів. Він утупився очима в Річарда Гордона, губи його сіпалися, і тут дужий на вигляд молодий блондин відокремився від компанії в глибині бару, підійшов до Спелмена й поклав руку йому на плече.

— Ходімо, Гарольде, — сказав він. — Час уже додому.

Спелмен дико дивився на Річарда Гордона.

— Він кепкує з лелеки, — сказав він. — Він цурається лелеки. Лелеки, що кружляє поза хмарами…

— Ходімо, Гарольде, — сказав дужий блондин.

Спелмен простяг руку Річарду Гордону.

— Не ображайтеся, — сказав він. —