Читати книгу - "Заклятий козак"

З другої кімнати почувся сміх і дзенькіт тарелів.

Вони говорили далі про війну. Марко аж ніяк не уявляв собі її перебігу і висліду. Не мав у цій справі ясного погляду. Знав тільки, що діяти треба без уваги на дійсність і на прогнози майбутнього, закритого зичливою природою перед людиною.

Зібрані радили, падали слова нервозні і слова спокійні, але усіх огорнула нетерпеливість близьких переживань Хтось рідний кермував акцією. Край засипали листівки, в яких говорилося про визволення, про недалекий розвал займанців, про зміни в будові світу, про упадок царства тьми на сході. При пультах викладових зал молодь оплескувала гострі слова Дмитра, що роками гартував душі юнацтва і дав їм пізнання невгнутої волі і твердого чину. В інших залах худий ясноволосий провідник фронтовиків закликав бути обережними і остерігав одчайдухів перед фантомами і поезією в житті і кидав клич: єдність і зброя.

- Хто йде добровільно на Підгір’я?

Марко завважив, що після цього гострого запиту настала тиша і тільки з дальших кімнат чути було шепіт господарів, які не хотіли перешкоджати нарадам. Аж тепер зрозумів велич тих людей і тих постатей історичного часу. Вони вміли рішати в непевному, і ця непевність не тривожила їхніх замірів. Те саме враження відбирав Марко в різних часах свого життя. Були тоді інші засоби й інші ситуації, але завдання, покладені людині, викликали такі самі відрухи. Час ішов, час збирав з собою постаті, з них оставався тільки спомин, але незмінною залишалася людина з її душевним хвилюванням, з тими самими переживаннями.

З дивною насолодою пробіг Марко своє життя: він полюбив час. Так, як люблять його усі люди. Мабуть тому, що час забирає з собою в невідому путь частинку з нас самих, а в дарі залишає нам спомин.

Петро був блідий, ці наради залишали на ньому незатерте враження. Сидів у м’якому кріслі напівлежачи і курив папіроску.

Це була Його власна кімната в домі його родичів, де він учився до іспитів і де відбувалися тайні збори. Петро зголосився перший піти у розвідку на Підгір’я і тепер слухав умовного плану акції. Зосередження сил має відбутися на Підгір’ї. Там приготовано вже все, створено бази для харчування збройних сил. Вирішено користати з припасів сільськогосподарських організацій, виряд доповнити, роззброюючи військові відділи займанців.

Дбайливі списки гарнізонів і захованих там припасів були готові. Заряджено поготівля до означеного дня. Коли до того часу не буде наказів, незамітно відкликати поготівля, розбрестися по краю і ждати нових припоручень.

Так, отже, і над ними зависла непевність. Політичні договори світових імперій наглядно виявляли уже, що царство тьми охопить і західні землі. Ніхто не знав, що станеться, але потрібно готовитися на всі можливі випадки.

Петро дивився на Марка. Заприязнився з ним тією своєрідною приязню, яка ціхує тільки молодих юнаків. Тих, що шукають душі щирої і співзвучної.

Розходилися під вечір одинцем, не знаючи, чи стрінуться ще в житті, чи дочекаються здійснення ідеї, за яку посвячували своє життя.

Останній залишився Марко. Коли збирався відходити, Петро звернувся до нього:

- Залитися в нас на вечерю. Побудемо ще трохи разом.

Марко погодився. Перейшли в їдальню і там Петро познайомив Марка з родичами.

- Почекаємо на Ірину.

- Ні, - відповів батько, - вона прийде нині пізніше. Сім’я Петра, - це були емігранти з часу визвольних змагань. До того часу вони проживали в Києві.

Нагло Марко звернувся до Петрового батька.

- Хотів би я з вами поговорити кілька хвилин, - сказав спокійно, - у двійку.

- Прошу дуже, до вечері ще час.

У вітальні Марко сів проти Петрового батька і сказав;

- Петра знаю вже майже рік. А з вами, пане інспекторе, не мав ще нагоди поговорити.

- Мій син частенько розповідав мені про вас. І мушу сказати, маєте в ньому щирого Друга.

- Отож, - говорив далі Марко, наче б не чув слів інспектора, - я, знаючи ваше прізвище, повинен був зайти до вас скоріше. Але може це і не така пильна справа.

- Прошу! - чемно відповів інспектор.

- Як вам це сказати. Я не. живу тут під моїм справжнім прізвищем. Уже давно.

Інспектор кивнув головою. Він завважив, що в очах Марка появилося якесь дивне світло, ні то глибоке благання, ні то певність чи боязнь.

- Я, Марко!

Стало тихо. В цій несамовитій тиші Марко почув як хтось пройшов вулицею, і знову хтось гукнув на собачку. Інспектор не ворухнувся навіть. Підніс тільки очі й пильно глянув на Марка.

- Марко! - сказав ще раз з якоюсь впертістю людини, яку переслідує дивачна і страшна думка. Його огорнув жах на саму думку, що інспектор нічого не знає. Силою цілої своєї волі старався бути спокійним. Чув удари власного серця і в думках повторив собі: тільки не заломитися, не впасти! Так дуже боявся остатися самотнім, втратити зв’язок з родом побратима, залишитися безпомічно у страшній життєвій самотності.

- Це добре, що ви прийшли, це добре! - почув нагло голос інспектора. - Ви пережили багато, Бог вирізьбив вам на лише ваше горе і вашу долю.

Марко почув на своїм плечу приязну руку інспектора. Хотів кричати з радості, зірватися, відкрити вікно і проголосити цілому світові про своє щастя. Але він тільки сказав:

- Це велике щастя для мене, що ви собі пригадали…

Інспектор сильніше пригорнув до себе Марка. Він бачив внутрішню боротьбу цієї дивної людини і не словами, а дружнім утиском виявив своє співчуття.

- Вибачте, - промовив Марко, - але мої закони життя не ті, що в других людей. Те, що переживають інші, мене часто не зворушує, і те, що сприймає моя душа, часто не цікавить нікого. Живу, як мушу жити.

- Нема різниці, - відповів інспектор, - кожна людина має свої особливі переживання, чужі іншим, а то й навіть цілком незрозумілі.

Інспектор перебрав провід розмови. Говорив на різні теми, Маркового життя не торкав, аж Марко успокоївся і прийшов до духової рівноваги. Був вдячний інспекторові за стільки такту й уваги до його недавніх хвилювань.

У покоях хтось відкрив двері, почулися голоси і враз перед Марком стала дівчина.

- Ах вибачте, я не знала, тату, що в тебе гості.

- Ірино,