Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Не знаю, чи бувало з вами таке, коли почуття, дуже вам дороге, раптом похитнулося, і вас охопило руйнівне прагнення знищити його до кінця, вирвати його з себе, закинути його до дідька. І от я написав листівку проти університетського мракобісся й, перш ніж настукати її на машинці, заніс Дейвісу. Він переглянув рукопис, порадив мені дещо виправити, а потім зауважив:

«Боюся, хлопче, щоб ти не накликав на себе біди цими апостольськими діями».

«О, — сказав я недбало, — риск невеликий».

«А хто ще, крім тебе, знає про листівку?»

«Тільки Гаррі і Дік».

«В усякому разі, пильнуйте, коли будете розклеювати їх».

«Ми розклеїмо рано-вранці, коли аудиторії ще порожні», — відказав я так само недбало.

Аудиторії були справді порожні, але мене схопили вже тоді, коли я наклеював другу листівку, і цього разу в мене не було найменшого сумніву в тому, хто нас зрадив. Дейвіс доніс негайно, розраховуючи, що ми з Гаррі і Діком почнемо підозрювати один одного.

— І вас виключили?

— Виключили б, коли б я не виявив трохи здорового глузду. В усякому разі, праця «Структура капіталізму як організованого насильства», що її я почав писати, так і лишилась недовершеною. Взагалі від цього моменту марксистські ідеї відкрили мені своє справжнє значення ідей без паритету.

— Не бачу, що спільного мають марксистські ідеї з підлістю вашого професора.

— Нічого спільного, зрозуміло. Я далекий від думки звинувачувати Маркса й Енгельса у підступності Дейвіса. Просто з моїх очей спала завіса, і я зрозумів, що погляди, навіть коли видаються високо-благородними, й мідяка не варті в руках людських покидьків. Я сказав би навіть, що якраз високоблагородних поглядів слід уникати особливо старанно, зважаючи на їхню здатність захоплювати нас і вводити в оману.

— Ви з винятковою послідовністю рухаєте свою логіку задом наперед.

— Авжеж, знаю, що ви хочете сказати. Тільки дозвольте мені закінчити. Йдеться про мою працю, що лишилася недовершеною й марною, як будь-яка людська праця. Втім, не зовсім. Після затримання й ретельного обшуку в моїй квартирі мене привели до агента ФБР, і він сказав:

«З цього рукопису видно, — йдеться про ту ж мою працю, — що ви досить добре засвоїли доктрину марксизму. Це може виявитися дуже корисним у тому разі, звісно, якщо ваші знання розумно використати. Зрозумійте, друже: хто у 20 років не був комуністом, у того нема серця. Але хто після 20-ти років залишається комуністом, тому бракує розуму. Вам, гадаю, вже більше двадцяти?»

Чоловік пригостив мене кількома випробуваними часом афоризмами, а тоді приступив до вербовки.

Сеймур замовк, немов чекаючи від мене якогось запитання, але в мене не було питань, принаймні зараз.

— В інтересах істини мушу заявити, що я таки опирався вербовці, але робив це тільки для того, щоб набити собі ціну. Зате я виявив твердість до кінця, коли мене-хотіли по службі зв'язати з Дейвісом. Мені дали самостійне завдання, і я почав швидко прогресувати, і не тільки випередив Дейвіса, а навіть, коли не помиляюсь, зумів згодом завдати йому деяких дрібних прикрощів. Я, знаєте, не мстива людина, Майкле. Не тому, що вважаю помсту чимось недостойним, але вона завжди пов'язана із зайвою втомою і тріпанням нервів. Однак заради Дейвіса я дозволив собі виняток. Помстився йому в ім'я розтоптаних юнацьких ілюзій. І мусив пройти час, поки я зрозумів, що, власне, мав би йому дякувати…

Сеймур замовк, цього разу надовго, і я нарешті промовив:

— Ви зненавиділи людей, яких любили, а разом з ними — і все людство.

— Не будемо перебільшувати, — втомлено відказав американець. — Нікого я не зненавидів. А до тих обох справді відчуваю щось подібне до вдячності за моє протвереження.

— Проте вони жорстоко поранили вас.

— То дрібні рани.

— Атож, але з тих, що завжди болять.

— Я не відчуваю болю. Або не завжди відчуваю. Як ото давній ревматизм, який озивається, коли псується погода.

Він подивився на годинник.

— Ходімо?

«Чи йти, чи сидіти, — банки все одно зачинені», — подумав я, підводячись з лавки.

Ми знову попростували алеєю, але зараз вже туди, де біля ресторану стояла машина.

— Усе це не важливо, — знову заговорив Сеймур. — Важливо інше: збагнути, наскільки нікчемний цей світ людино-комах і відчути себе вільним од усіх його смішних законів, норм і приписів. Вільним, Майкле, зовсім вільним, розумієте?

— Невже ви вважаєте себе вільним?

— Так! У межах можливого, звісно.

— Хочете сказати, що ви вже не працюєте ні у ФБР, ні в ЦРУ?

— А, ні! Я нічого не хочу сказати, крім того, що вже сказав! — відповів Сеймур і несподівано розсміявся своїм хрипкуватим сміхом.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Не лежить у мене душа до наукових занять, але виходу нема. Отже, й наступний день почався з маленької операції по легалізуванню. Я знову прийшов у старовинний храм Королівської бібліотеки й навіть узяв для домашнього читання книжку «Міф та інформація» Вільяма Т. Сеймура. Потім вислизнув уже знайомим шляхом й ускочив у перше ж таксі.

Поки ми мчали до центру, я побіжно гортав працю Вільяма Т. Сеймура, переконуючись, що в книжці зібрані відомі вже мені ідеї, тільки викладені у строго науковому стилі, сухість якого нічим не применшує їхнього мізантропічного звучання.

Я відпустив машину на заздалегідь наміченому перехресті й підставив плечі під тягар банківських операцій. Цього ранку вітер сильніший, ніж будь-коли досі, і в ньому вже вчувається холодний подих осені. У даний момент я не мав нічого проти цього природного явища, бо ураган дув мені в спину і тільки допомагав бігти з банку в банк.

Докладно описувати візити в усі солідні установи означало б нагромаджувати найрізноманітніші варіації вже відомих двох фраз. Моєї, яка виказувала прагнення внести дещицю на рахунок пана Тодора, і чиновницької, у якій звучав подив, що шукають якогось неіснуючого Тодора. Неіснуючого — абсолютно правильно. І все-таки…

Єдине, що мене втішало, — перевірка йшла дуже швидко. Я перебрався на таксі в другий, віддаленіший квартал, а тоді — і в третій. Список ще не досліджених закладів дедалі зменшувався, і разом з тим тінь сумніву дедалі згущувалася у моїй свідомості. Може, я йду по слідах давно мертвої людини. А може, людина аж пашить здоров'ям, але пашить дуже далеко від цього вітровійного міста.

Я увійшов у квартальний банк, не знаю вже який за ліком, й опинився у приміщенні, що не відзначалося респектабельністю: замість мармурових плит — гола дерев'яна підлога, почорніла од мастики, а замість бронзових люстр — засиджені мухами глобуси, що мерехтіли в сутінках напівтемного приміщення. Я підійшов до віконця і промовив свою