Читати книгу - "Жінка у білому"

Коли вони прийшли, Анна саме спала. Граф аж сахнувся, побачивши її, — певне, його вразила її схожість із леді Глайд. Бідолашна місіс Клементс подумала, що добрий пан розхвилювався, побачивши, яка Анна хвора. Він не дозволив будити її і задовольнився тим, що розпитав місіс Клементс про симптоми хвороби, подивився на недужу й легенько помацав пульс. У Сандоні, чималому селищі, була аптека, і граф пішов туди, щоб виписати рецепта і взяти ліки для Анни. Принісши ліки, він сказав місіс Клементс, що то дуже сильне покріплююче, яке дасть Анні сили підвестись і витримати стомливу поїздку до Лондона. Ліки треба було приймати в певні години того й наступного дня. На третій день вона, мовляв, почується настільки краще, що спроможна буде подорожувати. Він умовився з місіс Клементс, що зустріне їх на станції біля Блеквотеру й посадить на полудневий поїзд. Якщо ж вони не з'являться, він знатиме, що Анні стало гірше, і незагайно вирушить до будиночка край Сандона.

Склалось так, що обійшлося без цього клопоту.

Ліки просто дивовижно подіяли на Анну й дали чудові наслідки. Допомогло й запевнення місіс Клементс, що Анна скоро побачиться з леді Глайд у Лондоні. Не пробувши в Гемпшірі й тижня, в призначений день і час вони обидві приїхали на станцію. Граф уже чекав на них, розмовляючи з підстаркуватою дамою, — виявилось, що вона теж їде в Лондон. Він вельми люб'язно посадив їх у вагон і попросив місіс Клементс не забути надіслати свою адресу леді Глайд. Підстаркувата дама їхала в іншому купе, в дорозі вона не показувалася їм на очі, а як вона виходила на лондонському вокзалі — не помітили. Місіс Клементс винайняла пристойну кімнату в тихому кварталі й тоді, як умовились, надіслала леді Глайд свою адресу.

Минуло два тижні чи й більше, а від леді Глайд усе не було відповіді.

Коли це приїхала до них у кебі підстаркувата дама (та сама, котру вони бачили на станції) й сказала, що леді Глайд прибула в Лондон, зупинилася в готелі й послала її по місіс Клементс, бажаючи домовитися про своє майбутнє побачення з Анною. Місіс Клементс залюбки погодилась побачитися з леді Глайд, та й Анна благала її поїхати з дамою, тим більше, що все це не забере й півгодини. Місіс Клементс і підстаркувата дама (звісно, мадам Фоско) поїхали в кебі. Коли від'їхали далеченько, дама звеліла візникові зупинитись біля якоїсь крамниці й попросила місіс Клементс почекати кілька хвилин на неї, бо вона, мовляв, забула щось там купити. Дама пішла й не повернулась.

Почекавши трохи, місіс Клементс занепокоїлась і наказала візникові їхати назад до її дому. Коли вона повернулась, пробувши відсутня трохи більше півгодини, Анни вже не було.

З усіх мешканців будинку тільки служниця хоч щось могла їй пояснити. Вона відчинила двері хлопчикові-посланцеві, який приніс листа «для молодої жінки, що живе на другому поверсі». Саме там було помешкання місіс Клементс і Анни. Служниця віддала листа Анні в руки, зійшла вниз і через п'ять хвилин побачила, як Анна відчинила вхідні двері й вийшла на вулицю в капелюшку й шалі. Листа вона, либонь, прихопила з собою — його ніде в помешканні не було, тож неможливо було визначити, під яким фальшивим приводом її виманили з дому. Певне, то був переконливий привід, бо Анна нізащо сама, з власної волі, не вийшла б на вулицю в Лондоні. Коли б місіс Клементс не була в цьому так певна, ніщо б не змусило її покинути Анну саму в домі, бодай на такий короткий час.

Коли місіс Клементс трохи заспокоїлась і дала думкам лад, вона зразу ж, звісно, надумала попитати в божевільні, побоюючись, чи не запроторили її туди знову.

Знаючи адресу божевільні від самої Анни, наступного дня вона поїхала туди. Але там їй сказали (напевне, це було за день чи два до того, як у лікарні ув'язнили гадану Анну Катерік), що така вдруге до них не потрапляла. Тоді місіс Клементс написала місіс Катерік у Велмінгам, благаючи повідомити, чи та не чула, чи не бачила своєї дочки, й дістала негативну відповідь. Місіс Клементс тоді вже не знала, що й думати, кого питати чи що діяти взагалі. Від того дня і понині вона була в цілковитому невіданні: чому щезла Анна? Куди привела її доля?

VII

Всі ці відомості, що ними поділилася зі мною місіс Клементс, хоч я і не знав їх досі, мали тільки підготовчий характер.

Ясно було, що серію обманів, з допомогою яких Анну заманили в Лондон і розлучили з місіс Клементс, здійснило саме подружжя Фоско, і в майбутньому варто було подумати, чи не можна притягти за це графа з графинею до суду. Але моя теперішня мета вела мене в іншому напрямку. Я прийшов до місіс Клементс, щоб хоч трохи наблизитися до розкриття таємниці сера Персіваля. Поки що вона не сказала нічого такого, що могло б наблизити мене до цієї мети. Я відчував, що необхідно пробудити в ній спогади про минулі дні й події, про людей, яких витіснили з її пам'яті свіжі переживання. І коли я заговорив знову, то постарався спрямувати розмову в потрібне мені річище.

— Я дуже шкодую, що нічим не можу зарадити вашому горю, — почав я. — Можу тільки глибоко, від щирого серця поспівчувати вам. Навіть якби ви, місіс Клементс, були рідною матір'ю Анні, й то б навряд чи любили її дужче й чи пожертвували більше, ніж ви жертвували заради неї.

— В цьому немає великої моєї заслуги, сер, — простодушно мовила місіс Клементс. — Бідолашка й справді була мені мов рідна дитина. Я бавила її ще маленьку, сер, за ручку водила — в люди виводила. Ох, то був клопіт! Я б і не прикинулася так до неї, коли б не шила їй перших платтячок, не вчила її ходити. Я все казала, що її послав мені Бог на втіху за те, що не дав мені мати своїх дітей. А це вона пропала, і я тільки й згадую,