Читати книгу - "Відродження Нації"

Але, розуміється, в такій державности нафтяним, кулуарним, отаманським патріотам, а також "соціалістам" з закордонних притонів місця не буде. Тут вони вже "перезріли" й їх буде викинено просто в помийницю.

3. Даремне підскакування.

Нарешті, третя орієнтація отаманщини була - на повстанців.

Забувши зовсім, як ці самі повстанці виганяли її з Київа, сподіваючись виграти на невдоволенню селянства економичною й національною політикою пятаковщини, отаманщина збіралась скористуватись боротьбою повстанців з руськими комуністами й таким чином вернути собі владу на всій Україні.

Розрахунок цілком наївний і безпідставний: абсолютно не було ніяких даних гадати, що іменно вона, отаманщина, матиме владу, й що її знов не виженуть ті самі повстанці, поєднавшись знову з російськими й українськими комуністами. Єдине, що давало надії отаманщині, це було те, що деякі повстанські загони прилучались до петлюрівців. Але ми вже знаємо, як такі самі селянські загони, прилучившись до Петлюри, потім прекрасно гатили в його своїми гарматами.

Так само безпідставною є та думка, що селяне боролись проти соціальної, комуністичної політики совітського уряду, що наш, мовляв, селянин індівідуаліст і комуни не може приняти.

Річ зовсім не в комуні й не в індівідуалізмі. Повстання виникали зовсім не на цьому ґрунті, а на ґрунті безладної, імперіалістичної економичної політики російських комуністів. Селянство піднімалось зовсім не через те, що серед його велась пропаґанда сістеми комунального господарства, а через те, що в його без компенсації, без ладу, насильственно відбіралися продукти його хазяйства й праці.

Це було головною, ґрунтовною причиною невдоволення й обурення "комунією". А цим невдоволенням користувались національно-невдоволені елементи й являлись головними орґанізаторами й керовниками повстанських загонів.

Трудно, розуміється, в даний момент прослідити соціальну природу складових елементів цього руху, але деякі дані, а крім того лоґіка говорять, що головним елементом повинні були бути більш заможні селяне, ті, в яких найбільше одбіралось большевиками й які соціально й економично найбільше терпіли від усього большевицького ладу, се-б-то, куркулі, кулаки, багатенькі козаки, дрібні полупанки. З цих елементів, - як кажуть принаймні хлібороби-демократи, партія цих самих козаків і полупанків,- головним чином складалось також військо отаманщини.

Але, розуміється, була в повстанню й голота сільська, було навіть і мійське робітництво, невдоволене обдиранням промисловости України на користь Росії.

І в залежности від тих чи инчих складових елементів повстанських ґруп, а також від причин, що викликали їх до життя, та ще від керовників їх, стояла й їхня соціально-політична чи національна фізіономія. І через те одна ґрупа визнавала Директорію, Петлюру; друга виставляла лозунґ української радянської влади й уважала Петлюру українським Денікіним; третя ні Петлюри, ні радянської влади, ні якої будь инчої влади не визнавала й просто билася з усіма, хто робив замахи на її околицю, на її хліб, худобу; четверта ж займалася тим, що сама грабувала населення, робила погроми й т. п.

Через те, не маючи ніяких документальних даних про ту чи инчу ґрупу, неможливо з певностю сказати нічого навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорожського; з оповідань других - це просто - бандит, безпрінціпний, антіукраїнець.

Те ж саме, приближно, говорять і про инчих ватажків: Зеленого, Ангела, Соколовського й т. д.

Але що з певностю можна сказати, так це те, що всі вони діяли цілком самостійно, кожен на власну руку, що вони не були поєднані одною спільною всім програмою, планом, тактикою. Це свідчить про те, що були серед них і ідейні люди, й просто невдоволені або бандити.

І так само з певностю можна сказати, що, як самостійна сила, повстанці, розкидані, не пов'язані одною волею й керовництвом, погано озброєні, не можуть мати рішаючого значіння для орґанізованої, урядової сили. Вони, дійсно, можуть роз'їсти ту владу, як шашіль їсть дерево, але повалити її не можуть, її валить друга сила, що ворогує з нею.

Через це орієнтація отаманщини на повстанців мала би рацію при двох умовах: 1) коли б сама отаманщина мала оту орґанізовану силу, і 2) коли б вона змогла пов'язати в одно всі повстанські ґрупи.

А коли сама отаманщина була ніби якийсь більший повстанський загін, без зброї, без одежи, без дісціпліни й з провокаторськими, розкладаючими елементами руської, денікінської офіцерні всередині самої себе, то думати про опанування других, майже таких самих загонів було безнадійною мрією.

І даремно хуторянка в своїх ґазетах підскакувала й підбадьорювала себе повстанцями; даремно самовтішала себе, що "весь український народ" жде її й отаманщину.

І ця орієнтація зрадила її, як і всі инчі.

4. Страшний сприятливий момент.

Був один момент у кам'янецької влади коли вона могла, дійсно, зробити користь для справи української державности, як би тільки вона в силі була відмовитись од своїх особистих інтересів і піднестися до ідеї взагалі української, а не отамансько-міщанської державности.

Цей момент був літом, особливо в серпні.

Повстанський рух знесилював київську совітську владу, утрудняв її економичне становище й дуже шкодив їй у боротьбі з її орґанізованими ворогами.

І російський совітський Уряд, і київський почали розуміти, що імперіалістична політика націоналістичної течії щодо України давала виразні, наочні, шкодливі наслідки. Українофільська течія стала все більш і більш перемогати як в Москві, так і в Київі. Наслідком того змінилось насамперед відношення руських комуністів до національної української культури. Справжні соціалісти з науки самого життя почали приходити до того переконання, що для успішного переведення в життя ідей соціалізму необхідно треба користуватись найлекшими, найпродуктивніщими засобами, се-б-то рідними кожній нації формами її культури.

Через те, як засвідчують самі українці (цілком не большевицького напряму), відношення київського радянського Уряду до культурних національних українських установ значно змінилось. З'явилась певна активність їх у цьому напрямі, а не тільки суха, прінціпіальна "рівноправність", яка, властиво, була умиванням рук у русіфікації. З'явилась навіть ініціатива самої влади в напрямі допомоги розвиткові всім культурно-національним заходам, особливо ж у шкільній справі. І оповідання самих українців, які працювали в установах київської влади, повні захоплення й навіть захвату від методів і енерґії комуністів. Деякі казали, що за цей короткий час (від зміни політики до виходу з Київа, три-чотирі місяці) ними було зроблено стільки для української культури, скільки за кільки літ не зробила б Директорія, що умови роботи в національно-культурній справі були без усякого порівнання кращі й продуктивніші, ніж при