Читати книгу - "Засвіти"

Таки в перші вже новорічні вересневі дні і тижні викотців так збільшилося, що не було сили і отим решткам заможніших і щасливіших прийняти їх, нагодувати, допомогти хоч якось...

В цілому краї отак. Ніби змова якась. Бо сейм благословляв грабунки, а король був безсилий щось вдіяти з магнатами-королятами, хоч і хотів. На Україні оте коронне свавілля особливо позначалося, бо гетьмана Миколу Зацвілиху, що посилав прохачем Макея до московського царя за поміччю, драбанти тихо задушили на бенкеті, яко кура якого, а гетьманом призначили черкаського осавулу Івася Барабаша. А той, обрадівши, сліпо слухався сейму і магнатів, із шкіри ліз, щоб вислужитися.

Єдиним спасінням для знедолених була ще десь нова Січ, що приймала всіх і вся, притуляла, гріла і зодягала одних під своїми свіжонасланими стріхами, а інших — поблизу, окіл, зодягала, як могла, бо й у неї можливості були неабияк великі. Та ба, добратися до неї на Микитин Ріг міг не кожний. Дужі і сміливі добиралися, звичайно, гурмилися, ділилися там на козаків і посполитих, і останніх було вже не менше, а чи й не більше, ріж козаків. І всі вони, розмістившись поряд із Січчю, вимагали уваги, одягу, хліба, притулку... По наполяганню отця Михайла Гунашевського січовики денно і нощно били ополонки в кризі Дніпра і тягли, як із бездонної криниці, оту поживу-рибу, а її все не вистачало, хоч плач!.. На прохання старшини кожний січовик віддавав всі свої ощадження на утримання отого шарварку і на Січі, і коло Січі... Давно вже віддав і Сірко всі рештки сулимівського скарбу, хоч ще й мав недоторканним отой зарібок із Фландрії у Капулівці. «До середини літа ще ой-ой як далеко, отож — успіється»,— роздумував він, слідкуючи, як животіє люд і січовий, і позасічовий...

Відвідавши родину в Мерефі, де втішався вже до втоми і старшенькими: Петриком та Мариською, і меншими: Ромчиком та Яринкою, він заскочив якось аж у Білгород, щоб побачитись із своїм кумом Іваном Диким, що був там сотником при воєводі, і те, про що довідався там, раптово зсудомило його і онімило... Бо Дикий, розповівши побратимові про всілякі утиски, що вводяться тепер слобідському люду царем, боярами і воєводою, сказав, що сам чув, як воєвода грозився напідпитку, що вони, його козаки, отакі ж шарпаки, як і оті втікачі із Москви, а тому треба їх негайно покріпачити і не возитися, як з писаними торбами. У Сірка аж чуб заворушився з того — та вже зовсім він здибився, коли Дикий, притишивши голос, ніби їх хтось міг почути, оповів, що Івана Разю зчетвертували у Москві за наказом самого царя.

— Івана Разю?!.— перепитав Сірко, відчувши, як раптом висох у нього в роті язик.— Чому в Москві?!. Івана Разю?..— не йняв він віри, відчуваючи, як терпне тіло і стискуються груди.

— В Москві, брате, в Москві!..— зітхнув той сумовито.— А де ж би ще?..

— Та ж чому — в Москві і за що? — не міг ніяк второпати Сірко того, що сталося з побратимом — таким воно було неймовірним.

— Викрали його, викликавши з хати вночі, старшини донські і передали стрільцям, а ті відпровадили скачем таємно аж туди,— чухав запаморочливо лоба Дикий.— Дізнався цар, що Іван ладує оту домову з Яїком, Астраханню, Кубанню та й з Запорогами і підіслав убивців з багатим ясаком, а донці й поласилися, вночі й схопили його з постелі теплого... Старий Тимофій за мить побілів, як провідав про отой злочин. Бачив його — сивий як голуб...

— Чому ж ніхто не допоміг, не захистив? — не міг прийти до тями Сірко.

— Та хто ж би до такого додумався?.. Кажу ж, покликали його вийти на мить із хати, і всі, хоч і чули, як той вийшов, але отут же й поснули, як на біду, та й до ранку отак спали... Стенька і Фрол, вже аж за дня, кинулися вдогін, понишпорили по шляхах, а сліду так і не знайшли... Та й Корній, осавула і хрещений Стеньчин, запевнив їх, що нічого з ним не станеться, вернеться.

З отієї миті Сірко і дома, і в Капулівці, і на Січі не знаходив собі місця, бо перед очима, як докір, стояв Іван Разя і гудив і його ратство у Фландрії, і байдикування у Мерефі та Капулівці, і поведінку на Січі. Огуджував і докоряв, і не було сили в нього знехтувати тим, відігнати чи якось забути. Перед очима все вставала ота, якась там «Фролова вежа», а в ній на ланцюгах його побратим Разя кричав і волав про поміч, закутий у темному підземеллі. Вежа та чомусь нагадувала дюнкеркську, тільки була вона суворішою і неприступнішою...

— Скарали... Скарали!.. Кати-и!..

Якось, таки взимі, Сірко ловив хапкою у ополонці свіжої риби у Капулівці на прохання матері Домни... Риба, що скидав її в кошелик отут же, негайно примерзала, і він, забувши в роздумах, де він і що робить, почув лопотіння коня по льоду, а потім і вершника впізнав, бо їхав до нього його джура із Січі, отой кілька літ тому взятий із братами з Капулівки Петрусь Гук, що тепер і виріс уже, і змужнів досить.

— Ватамане!.. Добридень! — вітався юнак на віддалі.— Бог у поміч вам!..— спинив він коня біля ополонки, зіскакуючи на кригу.— Чи ловиться? — зазирнув до кошелика.

— Ти справу кажи!..— глянув на джуру Сірко.— Що там ще сталося?..