Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Тому не дивуйся, твоя мосць, що нам після руйнації тобою Чигирина, Черкас, Канева та інших міст і містечок із селами та ізгону рідного люду довелося вписати тебе до реєстру-компуту продажних і нещирозичливих, не гідних ойчизни гетьманів, бо на слізні супліки чигиринців, уманців, ладижинців, переволочан та інших твоя мосць відповіла чорною байдужістю, пославши їм у „поміч“ нещасного пана Мурашку як жертвенну затичку в дірки, для відводу очей, а твоя особа, яко та лелека з купини, через Дніпро наглядала, щоб наметні стіни не пропустили в твої палати та в твоє перинне обійстя і чутки про жадання й моління нещасних.

Зруйновані тобою, твоя мосць, із князем-покручем і перевертнем наші отчі міста й осідки та ізгон, як худоби, рідного люду з них — більше зло, ніж каторги аґарян! Вони ставлять тебе вище за нехристів при анцихристах, і горіть тобі, мосьпане, в геєні вогненній ще на цьому світі, як бояри й цар спожиткують тебе та побояться твого підсилення, відпровадивши твою мосць чи до Сибіру тим же мученицьким шляхом, яким ти поправторив тисячі своїх краян, що хотіли бути людьми в себе, чи на той світ у пекельну преісподню на одвічну жаровню! Іного твоя мосць не заслужить у анцихристів! Вони адверсори непоправні і, поки світ, будуть такими, тебе проклявши!

Не кажу, що я без гріха, але гріх в ім'я життя ойчизни не рівний гріхові в ім'я її смерті і заради власного черева та гріховного тіла. Пишу це тобі приватно, як людин людинові і краян краянові, то й помисли над тим належно, гляди, й зможеш той гріх свого Гендлярства полегшити, помагаючи нашій ріднизні і її нещасному людові! Не вельми зичливий до тебе кошовий Сірко».

Сотник Лавро Гук, посипавши піском наскрибане, був захоплений змістом листа, а отаман, ніби висповідавшись, полегшено змовк і в якійсь скрушній задумі набив люльку, викресав вогню на губку і нарешті припалив тютюн.

— Даси, Лавре, перечитати цю супліку панові судді Сазону Кудлаєві і відпровадиш її гріховодцеві,— обізвався врешті Сірко і, помовчавши, почав проказувати листа крулеві Янові в таких теплих і доброзичливих докорах, що Лавро дивувався, де в суворого батька отамана, як величає більшість січовиків кошового, беруться такі приязні й щирі слова, що аж розчулюють.

Продиктував Сірко і писареві Яковлі, що якраз, нагодився в канцелярію, листа литовському гетьманові Пацу та відповідь ординському Шірін-беєві про Махмеда-мурзу білгородсько-буджацького, за якого Січ вимагала десять кодимців чи балтців.

В наступні дні у Січ прибилися колишні годованці-сироти й вишкольці Сіркової дружини Софії при мереф'янському храмі, наглядцем за якими був і Сірків побратим Артем Нелюб. При зустрічі зі своїм високим піклувальником Іван Краснопір та Тишко Ганусенко зізналися, що служать вони розсильними і дознавачами Посольського приказу в Москві за чималу плату, знають про каверзи гетьмана Самойловича проти Сірка і про те, що Самойлович яко отаман нетвердо сидить, бо є на його місце в запасі Іван Мазепа. Сірко, подякувавши за відомості, попросив козаків заїхати попутно в Батурин і передати його приватного листа Самойловичеві з умовою, що вони не сповістять про нього боярину в Приказі.

Посильні поїхали, а кошовий ще довго розжовував новини: і що в наступне літо цар готує великий вальний похід на турчина московитськими потугами при гетьманських та слобожанських силах, і що Тяпкін наполегливо трактує з султаном про вічний мир і про поділ України, зманюючи ним аґарян і присипляючи.

«Витопчуть, вигарцюють, випалять і сплюндрують і рештки у Правобіччі, а можуть домовитися піти купно здвобіч і на Запороги,— не уявляв Сірко, що може бути тоді.— Неодмінно мушу відвідати Собеського, щоб порадитись і взяти Якуба в Січ, як просився,— вперше відчув Сірко, як болить серце в грудях.— Гетьман Пац у Литві і Шірін-бей в Орді донесуть крулеві й ханові про нашу мирність, але на тимчас, і Конку, і Самару треба очолити наказними, щоб закрити Муравську сакму всім трьом адверсорам. Не ув'яжуться ж вони при великому вальному поході у малий бій із нами? Та й передпокій у материній хаті треба було б докінчити»,— згадав Сірко своє обійстя, яке він уже третій рік потроху перебудовує собі на старість, все не маючи часу.

Стогнав, завивав, плакав і тужив у комині і в бовдурі канцелярії зимовий вітровій, перериваючись лячними ґоґітками пугачів, кліпав на столі олійний сліпець-каганчик в огником-язичком, а в грубці тихо потріскували дрова й очерет, розносячи смолистий олійний запах. На тлі рожевоглинних стін січового ретраншементу обмерзлі круги слюдових віконець були запалими і темними, як закриті очі щойно усопшого мерця. На Запороги сідало надвечір'я. В січових куренях з нагоди Чудотворця зимового Миколи, вилунювалися співи запорожців, і Сірко в сумоті та самоті, думаючи про своє, ловив слухом слова пісень і вилузував із них найулюбленіші: «Ой на горі вогонь горить» та «Ой чого ти, дубе».

«Тільки одне й лишилося нам, окаянним,— вертілося плачно в Сірковій свідомості почуте: „в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче“.— Іншого не дано нам, грішним!» — аж стогнали в ньому слова пісень, долітаючи розпачем і відбиваючись у серці.

А з низького неба, тихо дзвонячи у віконця, сипався колючий сніжок...

Зима того року була напрочуд ласкавою, теплою та малосніжною, а дні траплялися навіть весняні. Освітлені сонцем, вони піднімали високо над землею світле небо і топили сніги, злизуючи їх на покрівлях хат, землянок, бурдюгів, куренів та льохів, на печищах, полях-царинах, рівнинах та луках по всій Правобічній Україні.

Сірко всю дорогу дякував долі за теплу погоду, їдучи з кавалькадою вершників-супровідців до Варшави і назад. Приймали його — «збавітеля» король, крулева, синовці й цуречка із зятем приязно, з балюнком, клавесином, скрипалями — як найдорожчого родака!