Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Чого вона тут шукала?

— Мабуть, зголодніла.

— А може, зі злості, що надто довго вже тут сидимо і заважаємо їй. Стільки роботи нам додала! А сьогодні ми мали закінчити.

Минуло вже два тижні, баби затужили за домом, дітлахами. Тільки Анюту ніхто не чекав. Сташеку також вже тут тягнувся час, думав про Тадека, непокоївся долею батька: може, лист від нього чекає, а не дай Боже... Ні! Чорні думки відганяв від себе якнайдалі, хоч не завжди це йому вдавалося... Часто думав про Любку. Не міг забути прощальної ночі. Коли купався в ріці, пригадалася йому Здіська, їх спільне купання у Бірюсі. Від тої дивної ночі з Любкою щораз частіше інтересувався самим собою. Раптом здивований помітив, що під носом і на підборідді сиплеться у нього ніжний пух. Якесь волосся крутиться йому під пахвою, поширюється у промежині. Щораз частіше ловив себе на тому, що справляє йому дивну приємність, коли підходив до баб, які купалися і блискали білою голизною. Ті зрештою вважали ріку банею і зовсім його не соромилися. Кликали, приваблювали до спільного купання, кололи вульгарними жартами. Баби мали спалені сонцем обличчя, чорні від дьогтю руки. Зате усе тіло було біліше від білого. Худі та згорблені, пустували у воді, а їх обвислі груди колихалися смішно і дратуюче. Тільки Анюта, невисока на зріст чорноволоса дівчина, по-бурятськи скісноока, мала груди невеликі та свіжі, мов яблучка. Від того спільного з бабами купання Сташек спочатку відмовлявся, як умів, але кілька разів їм удалося стягнути його з коня, вкинути у воду і там гратися з ним, давити й лоскотати. З часом такі вечірні купелі робили йому щораз більшу приємність. Дивувався тільки, що Анюта інколи цих забав у ріці уникала. Виходила раптом на берег і одягалася за кущами.

Після смерті чоловіка на війні Анюта мала в селі репутацію неврівноваженої. Але на сінокосах вела себе нормально. Тільки те, що завжди одягалася в чорне, не любила жартів, рідко всміхалася та інколи на якийсь час зникала в тайзі, мов кіт, ходила власними стежками. Часто також сідала самітня над берегом Золотушки і задумана вдивлялася у воду. То знов сплітала вінки з лісових квітів і вкладала їх собі на ебеново-чорне волосся. Бувало, коли співала разом з іншими, а співала Анюта справді гарно, сльози раптом текли у неї з очей. Баби Анюту любили і явно їй співчували:

— Переживає баба, все ще «похоронку» переживає!

— Яка там з неї баба! Дитина ще. Ледве шістнадцять годиків мала, як її за Баню видали. Ще бабського життя добре не скуштувала, а вже для неї закінчилося.

Втомлений цілоденною тяжкою працею, Сташек лягав спати і майже негайно заглиблювався у кам’яний сон. Ночі були теплі. Спалося без прикриття, без переодягання. Часом тільки баби якусь спідницю або плаття на ніч міняли. Анюта одна переодягалася на ніч у довгу до п’ят рядняну сорочку. Спати лягала пізно, коли Сташек вже давно хропів. А коли вставав, Анюти вже не було: бігла раненько до річки, вмивалася і приносила у відерку води на ранковий чай. Але бувало, що Сташек прокидався вночі під переможним враженням, що хтось до нього приглядається. Обережно відхиляв повіки і бачив Анюту, що схилилася над ним. Лежав тоді без найменшого руху, чув її подих і не на жарт боявся. Тривало це хвилину, Анюта тихо зітхала і вкладалася на своє лігво. Сташек не спав уже до світанку. Щодня Анюта Сташека не уникала, ані також спеціально його не вирізняла. Як усі баби, любила прислухатися, коли розповідав біля вечірнього вогнища про Польщу. Часто з ним працювала, особливо при стягуванні сіна. Якогось вечора, коли вже сполоснув коня в ріці і сидів собі на березі, витріщивши очі у воду, підкралася до нього і закрила йому руками очі.

— Анюта! — злегка наляканий, пізнав її відразу.

Усміхнена, що траплялося їй рідко, наклала йому на голову вінок з жовтого осоту.

— Гарно тобі!.. А як пізнав, що це я?

— Ну... по твоїх долонях.

Почала розглядати свої долоні, крутила ними так і сяк.

— А що в них такого, в моїх долонях?

— Вони малі, інші...

— Ааа! Сидиш тут так один, думаєш... Про що?

— Хіба я знаю? Ось так, про все.

— Я також так часом замислююсь. А про ту свою Польщу думаєш?

— Думаю... Про Польщу найчастіше.

— І що в тих думках бачиш?

— Що бачу? Всяке... Але найчастіше бачу сад. У Польщі в мого дідуся був великий старий сад. Усе там було: черешні, груші, яблука! А як це все весною зацвіло!

— Сад, кажеш, яблука! А я ще в житті своїми очима яблука не бачила. Спека сьогодні страшенна, комарі жити не дають.

Зірвалася і швидко відійшла. Сташек зняв з голови вінок, поворожив на квітках і кинув його в ріку.

Заки усунули шкоди, нароблені ведмедями, зібрали повторно сіно, склали останній стіг, зійшло їм ще кілька днів. Останніми ночами Микишка на зміну зі Сташеком наглядали з рушницею назовні, щоб в разі повторного приходу пробувати звіра налякати.