Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

«Складний випадок», — думав він, розмовляючи з Лоран під час звичайного ранкового обходу.

— Як ви почуваєтеся? — запитував він.

— Дякую, добре, — відповідала Лоран.

— Ми робимо все можливе для наших пацієнтів, та все ж незвичне оточення і відносне позбавлення волі гнітюче впливають на деяких хворих. Почуття самотності, нудьга.

— Я звикла до самотності.

«Її не так-то легко викликати на відвертість», — подумав Равіно і провадив далі:

— У вас, власне кажучи, усе гаразд. Трохи розхитані нерви — та й годі. Професор Керн казав мені, що вам доводилося брати участь у наукових дослідах, які повинні справляти досить тяжке враження на свіжу людину. Ви така юна. Перевтома і невелика неврастенія… І професор Керн, який дуже цінує вас, вирішив надати вам відпочинок.

— Я дуже вдячна професорові Керну. «Потайна натура, — злостився Равіно. — Треба звести її з іншими хворими. Тоді вона, можливо, більше розкриє себе, і таким чином можна буде швидше вивчити її характер».

— Ви засиділись, — сказав він. — Чому б вам не піти прогулятися в сад? У нас чудовий сад, навіть не сад, а справжній парк на десять гектарів.

— Мені не дозволили гуляти.

— Невже? — здивовано вигукнув Равіно. — Це недогляд мого асистента. Ви не з тих хворих, яким прогулянки можуть зашкодити. Будь ласка, гуляйте. Познайомтеся з нашими хворими, серед них є дуже цікаві люди.

— Дякую, я скористаюся вашим дозволом.

І коли Равіно пішов, Лоран вийшла зі своєї кімнати і попростувала довгим, помальованим у похмурий сірий колір з чорною облямівкою коридором до виходу. Крізь замкнені двері кімнат долинали божевільні завивання, крики, істеричний регіт, бурмотіння…

— О… о… о… — чулося ліворуч.

— У-у-у… Ха-ха-ха, — відгукувалися праворуч.

«Ніби в звіринці», — думала Лоран, намагаючись не зважати на це гнітюче оточення. Але вона трохи прискорила ходу й поквапилась вийти з будинку. Перед нею слалася рівна стежка, яка вела в глиб саду, і Лоран пішла нею.

«Система» лікаря Равіно відчувалася навіть тут. На все накладено похмурий відтінок. Дерева тільки хвойні, темно-зелені. Дерев'яні лави без спинок пофарбовано в темно-сірий колір. Та особливо вразили Лоран квітники. Клумби було зроблено на зразок могил, а серед квітів переважали темно-сині, майже чорні братки, облямовані по краях, ніби білою траурною стрічкою, ромашками. Темні туї доповнювали картину.

«Справжнє кладовище. Тут мимоволі повинні виникати думки про смерть. Але мене не одурите, пане Равіно, я відгадала ваші секрети, і ваші «ефекти» не захоплять мене зненацька», — підбадьорювала себе Лоран і, швидко проминувши «кладовищенський квітник», вийшла на соснову алею. Високі стовбури, мов колони храму, тягнулися вгору, прикриті темно-зеленими куполами. Верховіття сосен шуміло рівним, одноманітним, сухим шумом.

У різних місцях парку виднілися сірі халати хворих.

«Хто з них божевільний і хто нормальний?» Це можна було визначити досить безпомилково, навіть недовго поспостерігавши за ними. Ті, які ще не були безнадійними, з цікавістю дивилися на «новеньку» — Лоран. Хворі ж із потьмареною свідомістю були заглиблені в себе, відрізані від навколишнього світу, на який дивилися невидющими очима.

До Лоран наближався високий сухий дідуган із довгою сивою бородою. Старий високо звів свої кошлаті брови, побачив Лоран і сказав, ніби продовжуючи говорити вголос сам із собою:

— Одинадцять років я рахував, потім рахунок загубив. Тут немає календарів і час зупинився. І я не знаю, скільки пробродив я цією алеєю. Може, двадцять, а може, й тисячу років. Перед лицем Бога один день — як тисяча років. Важко визначити час. І ви, ви теж ходитимете тут тисячу років туди, до кам'яного муру, й тисячу років назад. Звідси немає виходу. Залиште усяку надію, ви, що входите сюди, як сказав пан Данте. Ха-ха-ха! Не чекали? Ви гадаєте, я божевільний? Я хитрий. Тут тільки божевільні мають право жити. Але ви не вийдете звідси, як і я. Ми з вами… — І, помітивши наближення санітара, обов'язком якого було підслуховувати розмови хворих, дідуган, не змінюючи тону, продовжував, хитро підморгнувши — Я Наполеон Бонапарт, і мої сто днів ще не настали. Ви мене зрозуміли? — запитав він, коли санітар пройшов далі.

«Нещасний», — подумала Лоран, — невже ж він прикидається божевільним, щоб уникнути смертного вироку? Не я одна, виявляється, змушена вдаватися до рятівного маскування».

Ще один хворий підійшов до Лоран, молодик із чорною цапиною борідкою, і почав плести якусь нісенітницю про добування квадратного кореня з квадратури крута. Але цього разу санітар не наближався до Лоран, — певне, цей чоловік не викликав підозри в адміністрації. Він підходив до Лоран і говорив дедалі швидше й настирливіше, бризкаючи слиною:

— Коло — це безкінечність. Квадратура кола — квадратура безкінечності. Слухайте уважно. Добути квадратний корінь із квадратури кола — означає добути квадратний корінь із безкінечності. Це буде частка безкінечності, піднесена до енного степеня, таким чином можна буде визначити і квадратуру… Але ви не слухаєте мене, — раптом розізлився молодик і схопив Лоран за руку. Вона вирвалася і майже побігла до корпусу, в якому жила. Недалеко від дверей вона зустріла лікаря Равіно. Він стримував задоволену посмішку.

Ледве Лоран забігла до своєї кімнати, як у двері постукали. Вона охоче замкнулася б на ключ, але внутрішніх замків двері не мали. Вона вирішила не відповідати. Однак двері відчинились. На порозі стояв лікар Равіно.