Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

кинувся навтьоки так, що Мікі ледве встигав. Пробігли вони щонайменше милю, а тоді Ніїва спинився, гучно відсапуючись. Він страшенно ослаб, бо востаннє їв майже півроку тому, а ще й не рухався. Біганина мало його не доконала. Минуло кілька хвилин, перш ніж він віддихався і зміг буркнути. Мікі тим часом зосереджено обнюхував приятеля зусібіч, від хвоста до морди. Вочевидь, усе було на місці, бо пес радісно дзявкнув, завершивши цю справу. Попри те, що Мікі підріс і мав поважний вік, він почав грайливо стрибати довкола ведмедя й демонструвати безмежну втіху з приводу пробудження друга.

«Оце так зима видалася, Ніїво! Було самотньо й холодно. Здається, я зараз помру від радості — такий радий бачити тебе на чотирьох лапах, — говорили підскоки Мікі. — Чим займемося? Ходімо полювати?»

Здається, саме такий план мав Ніїва. Він попрямував навпростець до долини й сповільнив ходу біля болота, де заходився шукати корінців і травички. Займаючись цією справою, він весь час форкав і буркав зі знайомими, приязними дитячими нотками. Мікі вишукував поживи поруч і втішено міркував про те, що порожнечі й самотності в його світі більше не буде.

Роздiл 25

Мікі й Ніїва, особливо Ніїва, не бачили нічого надзвичайного в тому, що знову були разом і що їхня дружба відновилася. Попри те, що за період сплячки Ніїва виріс і змінився до невпізнаваності, спогади й картинки в його голові лишилися незмінними. Ведмедикові не довелося пережити бурхливих подій, що потріпали пса під час зими, тому Ніїва сприймав нинішню ситуацію як належне. Він зайнявся пошуками їжі так, ніби в останні чотири місяці нічого особливого не сталося. Втамувавши голод після пробудження, Ніїва повернувся до колишньої звички пантрувати за Мікі. Пес теж пригадав давні звички, тож справді скидалося на те, що перерва в їхньому братерстві тривала всього день чи тиждень, а не чотири місяці. Мабуть, пес відчайдушно намагався розповісти Ніїві про все, що сталося. Принаймні він мав хотіти поділитися враженнями. Пес, певно, хотів розповісти приятелю, як дивом знайшов господаря Челонера, а потім знову втратив, та й про знайомство з великою і маленькою Нанет, про життя в їхній хатині, про його любов до них. Якби міг, він розказав би Ніїві, що полюбив жінку й дівчинку так, як ще ніколи нікого не любив.

Мікі нестерпно тягнуло на північний схід — до оселі Нанет і дівчинки, куди треба було довгенько брести лісом. Протягом перших двох тижнів спільного полювання пес вів у тому напрямку за собою Ніїву. Йшли вони неквапом, здебільшого через те, що навесні Ніїва ставав страшенним ненажерою. Адже, щоб досита набити шлунок такою поживою, як корінці, пуп’янки і трава, доводилося присвячувати цій справі дев’ять десятих світлового дня. У перший тиждень ненаситність ведмедя викликала в Мікі розпач або відразу. Одного разу пес вполював п’ятьох кроликів, а Ніїва зжер чотирьох і рохкав, як свиня, випрошуючи добавки.

Якщо рік тому, коли вони були зовсім малі, песика вражав апетит Ніїви, то тепер Мікі просто не йняв віри очам. Коли йшлося про їжу, Ніїва був якоюсь бездонною ямою. З іншого боку, ведмідь став ще веселішим і грайливішим, ніж раніше. Друзі частенько мірялися силами, і, виявилося, вдвічі габаритніший ведмідь був гідним супротивником для Мікі. Ніїва навчився користатися перевагою у вазі і взяв за звичку несподівано наскакувати на Мікі, притискати до землі кремезним тілом, немов м’якою подушкою, й надавлювати лапами так, що пес майже не міг ворухнутися. Час від часу, схопивши так приятеля в обійми, Ніїва починав качатися по землі. Вони гарчали й рикали так, ніби справді зчепилися в бійці. Попри те, що ведмідь безжалісно підминав пса під себе, Мікі обожнював такі ігри. Та одного разу вони випадково скотилися у глибокий яр: собачо-ведмежий клубок гепнувся на самісіньке дно. Після цього Ніїва надовго відмовився від гри в борюкання. Коли Мікі хотів припинити змагання, достатньо було вгризтися в Ніїву довгими іклами — і ведмедик миттю скочувався. Ніїва з особливою повагою ставився до зубів Мікі.

Більше за все Мікі тішився, коли Ніїва ставав на задні лапи, виструнчившись, як людина. Ото була справжня бійка. А от коли Ніїва видирався на дерево подрімати, Мікі не приховував роздратування.

На початку третього тижня вони дійшли до хатини Нанет. Нічого не змінилося. Мікі зажурено зіщулився, разом із Ніївою роздивляючись хату з узлісся на краю видолинку. Ані диму, ані ознак життя, а ще й розбите вікно — певно, якийсь ведмідь чи росомаха хотіли пролізти всередину. Мікі підійшов до вікна, підстрибнув, сперся на нього передніми лапами й зазирнув, напружено внюхуючись. Хатина ще зберігала ЗАПАХ — майже невловний, але все ж відчутний. Проте запах був єдиною ниточкою до господарів. Великий покій був порожній — зникло все, крім пічки, стола і ще якихось старих меблів. Решта речей кудись поділася. Мікі ще півгодини не відходив від хати й три чи чотири рази зазирав у вікно. Ніїва теж зацікавився й собі зазирнув до покою. Він теж відчув легкий запах, збережений у стінах. Ведмідь довго принюхувався. Запах був подібний до того, що він уловив, коли вийшов із печери, але трохи інакший — не такий стійкий і відчутний, та й приємніший.

Протягом наступного місяця Мікі відмовлявся полювати деінде, крім як поблизу хатини. Його тримали почуття, яких він не міг ані проаналізувати, ані зрозуміти. Ніїва спершу погоджувався. Та згодом терпець йому урвався. Він образився і цілих три дні блукав, де заманеться. Заради дружби Мікі довелося піти за ним. Ягідний період — на початку липня — заскочив їх за 60 миль на північний захід від хатини, неподалік місцини, де народився Ніїва.

Щоправда, того літа, що видалося бебе нак ум ґеде (посушливим літом із частими пожежами), ягід було небагато. Усередині липня небо над лісом затягло сірою димкою. Навіть уночі повітря було спекотним і сухим. Щодня фактори на торгових постах стурбовано оглядали свої володіння. Першого серпня кожна факторія відправила загони метисів й індіанців, які патрулювали лісові стежки. Лісові мешканці хатин і тіпі, котрі не поїхали до торгових постів на літо, стривожено спостерігали за природою. Вранці, опівдні й увечері кожного дня вони вилазили на високі дерева й вдивлялися вдалину крізь сіру димку, перевіряючи, чи не зайнялася якась ділянка. Протягом кількох тижнів безупину віяв південно-західний вітер — розжарений, як піски пустелі. Ягоди на кущах засохли, плоди горобини зморщилися, струмки пересохли, болота уподібнились до гарячих торфовищ, а прив’яле листя тополь безвольно звисало з гілок, не маючи