Читати книгу - "Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой"

Бад поклав слухавку. Елліс Лоу застерігав його, аби він тримався подалі від цієї справи. Але Кеті Джейнвей казала: «Дій!»

Дорогою до Стріп він спробував навести лад у своїх думках.

Спершу Бад зазирнув до клубу «Ель-Ранчо». Там було зачинено, на дверях висіла афіша: «Щоночі в нашому клубі — Спейд Кулі та його ковбойські ритми». Біля дверей стояв також величезний рекламний плакат: Спейд, Собачник Перкінс і ще троє типів, на вигляд справжні бандити. Ніяких перснів на пальцях; внизу плаката було відтиснено: «За сприяння Союзу Ната Пенцлера, Норт-Ла-Сьєнеґа, № 653, Лос-Анджелес».

Через вулицю була кафешка із хот-догами, у меню якої пропонували сосиски із квашеною капустою та картоплю фрі. Трохи нижче вулицею було Кресцент-Гайтс: знане місце, де знімали проституток. За два кілометри на південь звідси, на розі Мелроуз та Світцер розташовувалося помешкання Лінетт Еллен Кендрік.

Отже, картина вимальовувалася дуже чітка: Спейд зняв її після концерту — пізно вночі, без свідків. Пригостив її у забігайлівці, запропонував опіум, зняв її на всю ніч, і вони поїхали до неї додому. Будучи під кайфом, він накинувся на неї — забив до смерті, а потім тричі зґвалтував труп.

Бад попрямував на південь, на Ла-Сьєнеґа, № 653. Це була будівля з червоного дерева, на поштовій скриньці біля входу був напис: «Союз Ната Пенцлера». Двері були прочинені; усередині варила каву якась дівчина. Бад увійшов.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала вона

— Бос на місці?

— Містер Пенцлер говорить по телефону. Чим я можу вам допомогти?

У приміщенні, окрім вхідних, були тільки одні двері — із мідною табличкою, з вигравіруваними на ній ініціалами: «Н. П.».

Бад штовхнув їх, двері відчинилися.

— Агов, я тут по телефону розмовляю! — закричав стариган, що сидів за столом. — Ви колектор? Ґейл! Дай цьому клоуну почитати наш журнал!

Бад показав жетон. Старий поклав слухавку й підвівся з-за столу.

— Ви — Нат Пенцлер? — спитав Бад.

— Називайте мене Натскі. Шукаєте роботу? Можу влаштувати вас у кіно на роль якогось головоріза. Такий неандертальський типаж якраз у моді.

Бад пропустив це повз вуха.

— Ви — агент Спейда Кулі, чи не так?

— Так. Хочете приєднатися до його групи? Спейд бабло гребе лопатою, хоча, чесно кажучи, моя чорномаза прибиральниця співає краще за нього, а взагалі, можу вам запропонувати попрацювати вишибайлом в «Ель-Ранчо». Ви б бачили, молодий чоловіче, скільки там дівок крутиться. Підстрижемо тебе, поголимо, вдягнемо пристойно.

— Усе, татку?

— Містер Натскі, — побагровів зі злості Пенцлер, — особливо для такої печерної людини.

Бад зачинив двері.

— Мені потрібні відомості про концерти Кулі з 1951-го року і до сьогодні. Віддасте добровільно, чи?..

Пенцлер затулив собою шафи з документами.

— Гаразд, Ґодзило, погралися — і досить. Я ніколи не видаю інформацію про своїх клієнтів, навіть якщо через це мене викличуть до суду. Так що на все добре і заходьте якось пообідати, скажімо, о дванадцятій або краще ніколи.

Бад вирвав зі стіни телефонний дріт.

— Добре-добре, — відповів Пенцлер, відчинивши верхню шухляду, — тільки без рук, неандертальцю. Моя робота залежить від стану мого обличчя.

Бад покопирсався у теках і витягнув одну, підписану: «Кулі, Доннелл Клайд». Згори на паперах лежав знімок, і Бад відчув, як по спині в нього пробіглися сироти: на двох руках у Спейда було загалом чотири персні. Рожеві аркуші, білі аркуші, потім сині аркуші — записи про виступи, розсортовані за роками.

Пенцлер стояв у нього за спиною, щось бурмочучи. Бад звірив дати.

Джейн Мілдред Гемшер, 8 березня 1951 року, Сан-Дієґо — Спейд виступав там в «Ель-Кортес Скайрум». Квітень 1953 року, Кеті Джейнвей — гурт «Ковбойські ритми» виступав у «Бідо-Лито», на півдні Лос-Анджелеса. Шерон, Саллі, Кріссі Вірджинія, Марія та Лінетт: Бейкерсфілд, Нідлс, Сан- Франциско, Сіетл і знову Лос-Анджелес. Бад подивився по квитках, хто їздив із ним: майже завжди його супроводжував басист Собачник Перкінс, ударники та саксофоністи часто мінялися, і завжди зіркою програми був Спейд Кулі — в усіх містах, де було вбито цих нещасних жінок.

Папери в нього в руках намокли від поту.

— Де живе група?

— Готель «Білтмор», але ви про це дізналися від кого завгодно, окрім Натскі.

— Гаразд. Майте на увазі, ідеться про жорстокі вбивства, і ви мене тут не бачили.

— Я мовчатиму,